Філософія позитивізму і основні етапи її розвитку

Позитивізм (лат. positivus – позитивний) в якості головної проблеми розглядає питання про взаємовідносини філософії і науки. Головна теза позитивізму полягає в тому, що справжнє (позитивне) знання про дійсність може бути отримано тільки лише конкретними, спеціальними науками.

Перша історична форма позитивізму виникла в 30-40 роках 19-го століття як антитеза традиційної метафізики в сенсі філософського вчення про початки всього сущого, про загальні принципи буття, знання про які не може бути дано в безпосередньому чуттєвому досвіді.

Засновником позитивістської філософії є Огюст Конт (1798-1857).

Цей французький філософ і соціолог, який продовжив деякі традиції Просвітництва, висловлював переконання в здатності науки до нескінченного розвитку, дотримувався класифікації наук, розробленої енциклопедистами.

Кант стверджував, що всякі спроби пристосувати «метафізичну» проблематику до науки приречені на провал, бо наука не потребує будь-якої філософії, а повинна спиратися на себе. «Нова філософія», яка повинна рішуче порвати зі старою, метафізичною («революція у філософії») своїм головним завданням повинна вважати узагальнення наукових даних, отриманих у приватних, спеціальних науках.

Друга історична форма позитивізму (рубіж 19-20 століть) пов’язана з іменами:

  • німецького філософа Ріхарда Авенаріуса (1843-1896);
  • австрійського фізика і філософа Ернста Маха (1838-1916).

Основні течії – махізм і емпіріокритицизм.

Махісти відмовлялися від вивчення зовнішнього джерела знання на противагу кантовсткої ідеї «речі в собі» і тим самим відроджували традиції Берклі і Юма. Головну задачу філософії бачили не в узагальненні даних приватних наук (Конт), а в створенні теорії наукового пізнання. Розглядали наукові поняття в якості знака (теорія ієрогліфів) для економного опису елементів досвіду – відчуттів.

У 10-20 рр. 20-го століття з’являється третя форма позитивізму – неопозитивізм або аналітична філософія, що має декілька напрямків.

Логічний позитивізм або логічний емпіризм представлений іменами:

  • Моріца Шліка (1882-1936);
  • Рудольфа Карнапа (1891-1970) та інших.

У центрі уваги проблема емпіричної осмисленості наукових тверджень. Філософія, стверджують логічні позитивісти, не є ні теорією пізнання, ні змістовною наукою про будь-яку реальність.

Філософія – це рід діяльності з аналізу природних і штучних мов.

Логічний позитивізм ґрунтується на принципі верифікації (лат. verus – істинний; facere – робити), який означає емпіричне підтвердження теоретичних положень науки шляхом зіставлення їх зі спостерігаючими об’єктами, чуттєвими даними, експериментом. Наукові твердження, не підтверджені досвідом, не мають пізнавального значення, є некоректними.

Судження про факт називається протоколом або протокольною пропозицією. Обмеженість верифікації згодом виявилася в тому, що універсальні закони науки не зводяться до сукупності протокольних пропозицій.

Сам принцип можливості перевірки також не міг бути вичерпаємо простою сумою якогось досвіду. Тому прихильники лінгвістичного аналізу – іншого впливового напрямку неопозитивізму Джордж Едуард Мур (1873-1958) і Людвіг Вітгенштейн (1889-1951), принципово відмовилися від верифікаційної теорії значення та деяких інших тез.

Четверта форма позитивізму – постпозитивізм характеризується відходом від багатьох принципових положень позитивізму.

Подібна еволюція характерна для творчості Карла Поппера (1902-1988), який прийшов до висновку, що філософські проблеми не зводяться до аналізу мови. Головну задачу філософії він бачив у проблемі демаркації – розмежуванні наукового знання від ненаукового.

Метод демаркації заснований на принципі фальсифікації, тобто принципової спростовності будь-якого твердження, що належить до науки. Якщо твердження, концепція чи теорія не можуть бути спростовані, то вони відносяться не до науки, а до релігії. Зростання наукового знання полягає у висуванні сміливих гіпотез і їх спростуванні.

Посилання на основну публікацію