Філософія І. Канта

Іммануїл Кант (1724 – 1804) все життя провів у м Кенігсберзі. Творчість Канта ділиться на два періоди: докритичний і критичний. Найбільше значення має останній період, коли він написав свої основні роботи: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження» та ін. Суть і завдання філософії, по Канту, зводиться до відповіді на наступні питання:
♦ Що я можу знати? (Гносеологія);
♦ Що я повинен робити? (Етика);
♦ На що я можу сподіватися (філософія релігії);
♦ Що таке людина? (Антропологія).
Останнє питання підсумковий: на нього можна отримати відповідь, розібравшись з трьома першими.
Головна проблема гносеології Канта – визначення меж і можливостей пізнання, яку він спробував вирішити на основі синтезу ідей емпіризму і теорії вроджених ідей раціоналістів, відкинувши недоліки обох теорій.
Пізнання, за Кантом, є процес, в якому з’єднання чуттєвого досвіду з апріорними формами чуттєвості і розуму і дає знання. Апріорні форми чуттєвості (простір і час) і розуму (12 категорій, що виділяються з підстав кількості, якості, відносини і модальності: 1) єдність, безліч, всеполнота; 2) реальність, заперечення, обмеження; 3) субстанція і акціденція, причинність і залежність, спілкування; 4) можливість – неможливість, буття – небуття, необхідність – випадковість) організовують і впорядковують дані чуттєвого досвіду, надаючи їм якість загальності і необхідності, що і складає гідність знання. У процесі пізнання суб’єкт не пасивно сприймає чуттєві враження, а активно за допомогою апріорних форм чуттєвості і розуму конструює знання про предмети зовнішнього світу. Таке розуміння пізнання змушує Канта виділяти поняття «річ у собі» (те, якими речі і явища існують самі по собі, без пізнає суб’єкта) і «річ для нас» (те, яким чином речі є нашій свідомості). Ми можемо знати тільки «річ для нас» і нам принципово недоступна «річ у собі».
Пізнання може бути розглянуто не тільки з боку форми і змісту знання, а й з точки зору його кордонів. Знання, співвідносне з реальним досвідом, Кант називав іманентною. Знання, що лежить в межах можливого досвіду, іменував трансцендентальним. (Наприклад, ідея Демокріта про атоми знайшла емпіричне підтвердження в сучасній фізиці). Нарешті, третій рід знань, який принципово не може бути дано в чуттєвому досвіді, він називає трансцендентним, а зміст цього знання становлять ідеї розуму, свобода, Бог і безсмертя душі.
Спроби доводити і обґрунтовувати ідеї розуму раціонально призводять до недозволеним суперечностей – антиномій розуму. Кант формує наступні антиномії розуму:
1. Світ має початок в часі і просторі. – Світ у часі та просторі безмежний.
2. Все в світі складається з простого. – Немає нічого простого, все складно.
3. У світі існує причинність через свободу. – Ніякої свободи немає, все відбувається за законами природи.
4. У ряді світових причин є якась необхідна сутність. – У цьому ряду немає нічого необхідного, все в ньому випадково.
Антіномічность розуму, за Кантом, свідчить про те, що його ідеї не можуть служити теоретичними положеннями, а всього лише регулятивними принципами, що мають практичне значення для поведінки людини. Так гносеологія переходить в етику.
В етиці Кант виходить з ідеї автономності моралі, т. Е. Її незалежності від:
1. Емпіричного світу, чуттєвих спонукань, схильностей людей (наприклад, прагнення до щастя). Останнє не може служити загальною основою моралі, так як уявлення людей про щастя різні. Моральні закони не емпіричні, а апріорні.
2. Божественної волі. Бог не є джерелом моральності, так як надія на Божественну благодать, безсмертя душі спотворюють чистоту мотивів людських вчинків, т. Е. Не роблять їх моральними.
Мораль є не що інше, як сторона, властивість всякого свідомості (людського, Божественного або всякого розумної істоти) і існує в ньому у вигляді об’єктивного, т. Е. Незалежно від самої свідомості, закону. Подання про цей закон в людській свідомості називається велінням розуму, а формула веління – категоричним імперативом (абсолютним велінням). Кант наводить кілька формул категоричного імперативу:
1. «Роби тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом». (Наприклад, самогубство не є моральний вчинок, бо воно не може стати загальним правилом).
2. «Роби так, щоб ти завжди ставився до людини в особі самого себе та інших людей тільки як до мети, але ніколи як до засобу».
З точки зору Канта, сутність моралі складає повинність, підпорядкування боргу: «Не страх, що не схильність, а виключно повагу до закону становить той мотив, який може надати вчинку моральну цінність». Тільки ті вчинки вважаються моральними, які вчинені з почуття обов’язку, всі інші зовні правильні вчинки називаються легальними.
У реальному житті люди далеко не завжди йдуть за повелениями боргу. Кант пояснює відступу людей від морального боргу тим, що природа людини двоїста: він одночасно є феномен (т. Е. Відноситься до чуттєво-сприйманого світу і підпорядковується закону причинного необхідності) і ноумен (належить до духовного світу). Протиріччя між феноменом і ноуменом Кант намагається зняти введенням 3 постулатів: свободи, Бога і безсмертя душі.
Постулат свободи покликаний надати сили свідомості боргу. «Вільна воля і воля, підпорядкована моральному закону, – це одне і те ж». Справді вільний той, хто вступає за боргом. Наприклад, солдат, до кінця виконуючий свій борг, вільний, а дезертир – не вільна.
Ідея Бога потрібна як гарант збіги боргу і щастя, закону і волі. Девіз Канта: «Людина не повинна прагнути до щастя, а може бути гідний його».
Оскільки далеко не завжди люди боргу щасливі на землі, мислитель вводить постулат безсмертя душі.
Неважко помітити, що тут Кант зрадив своїм споконвічним установкам, так як не усунув повністю з етики мотивів щастя, а також, ввівши ідеї Бога і безсмертя, як би підірвав чистоту моральних мотивів.
Особливість філософії релігії Канта становить та обставина, що він виводить релігію з моральності, а не навпаки, як це було в християнському вченні. Бог – це моральний закон, існуючий об’єктивно.
Значення Канта в історії філософії і науки надзвичайно велике не тільки великими відкриттями, які він зробив в області теорії пізнання і етики, але і постановкою фундаментальних філософських проблем, що визначили подальший розвиток всієї західної філософії.

Посилання на основну публікацію