Феномен фізичної культури

Традиційно у філософському аналізі культури фізична культура людини розглядалася як структурний елемент матеріальної культури. Соціально-філософська думка кінця XX в. запропонувала нові підхід до феномену людської тілесності.
XX ст. увійшов в історію, як століття небувалого розвитку фізичної культури. Сучасна людина все ясніше усвідомлює той факт, що культура суспільства і особистості не може бути повноцінна без прогресу Культури Фізичної. У сучасному світі істотно зростає роль фізичної культури і спорту як фактора вдосконалення людини і суспільства.
Особливість феномена фізичної культури на відміну від інших її (культури) сфер полягає, насамперед, у тому, що вона самим природним чином поєднує в єдине ціле соціальне і біологічне в людині. Процес тілесного розвитку будь-якої людини виражається у вдосконаленні форм і функцій організму, реалізації його фізичних можливостей. Але було б невірним вважати, що біологічні процеси розвитку людини відбуваються ізольовано від його соціальних функцій, поза істотного впливу суспільних відносин. Вплив природних факторів на розвиток фізичного потенціалу людини має об’єктивний характер, але його специфіка полягає в тому, що воно може посилюватися або слабшати залежно від активності людини, яка може свідомо впливати на хід цього об’єктивного процесу, спираючись на пізнання його законів і сутності.

Фізична культура розуміється як вид або підсистема загальної культури, область соціальної діяльності, що є сукупність духовних і матеріальних цінностей, створюваних і використовуваних суспільством з метою фізичного розвитку людини, зміцнення його здоров’я і вдосконалення рухової активності. На відміну від інших культурних сфер вона інтегрує в людині природне і соціокультурне початку.
Відомий російський філософ спорту В.І. Столяров відзначає необхідність виділення трьох відносно самостійних, хоча і пов’язаних один з одним, об’єктів філософського аналізу розглянутої проблеми:
1) соматичну (фізичну) культуру – природне тіло людини, залучена в процес соціалізації і «окультурення»;
2) фізкультурну діяльність – певні форми рухової активності людини, які часто називають «заняттями фізичними вправами»;
3) спорт – особливий різновид змагань, підготовку до них, а також пов’язані з ним соціальні відносини, інститути, норми поведінки і т. Д.
Також не можна змішувати поняття «фізичний розвиток», «фізичне виховання» і «фізкультурну виховання». Перше є об’єктивним процесом, який відбувається в організмі людини, друге – активним впливом людини на цей процес, а третє виступає як цілеспрямований процес залучення людей до всіх цінностей фізичної культури.
Таким чином, фізкультурну виховання і його складова частина фізичне виховання – це завжди педагогічний процес цілеспрямованого, регульованого зміни фізичних і духовних кондицій людини, основне завдання якого – свідомо і цілеспрямовано пізнавати і несуперечливо реалізовувати в фізкультурної практиці вже створені природою передумови гармонійного вдосконалення фізичного потенціалу людини. У соціальній філософії подібні процеси розглядаються як вид духовно-практичної діяльності, спосіб освоєння результатів духовно-продуктивної діяльності людини і суспільства, виражених поняттям «цінності». У зв’язку з цим частіше ставиться питання не про «фізичному», а про «фізкультурному» вихованні людини. Якщо в слові «фізичне» традиційно акцент на руховому, біологічному, то в терміні «фізкультурну» присутній культура, тобто виховання через культуру, за допомогою освоєння ціннісного потенціалу фізичної культури.
У фізичній культурі об’єктивно представлені всі основні види потреб (матеріальні – пов’язані з розвитком фізичних якостей, рухових умінь, навичок і т. П., І духовні – задовольняються в пізнавальній, ціннісно-орієнтаційної, проектувальної, комунікативної, естетичної і т. П. Діяльності ), що реалізуються за допомогою фізкультурної діяльності людини. Основне завдання полягає в тому, щоб і в педагогічному процесі, і в процесі його самодіяльності створювати відповідні умови для їх реалізації, що і буде сприяти всебічному розвитку людини.
Тіло людини, що розглядається саме по собі і в тій мірі, в якій воно біологічно детерміноване, дано йому від природи, т. Е. Не відноситься до духовного світу. Але людське тіло лише до певного моменту знаходиться поза соціальної чи духовної сфери. На певному етапі і воно включається в систему соціальних відносин, у соціальну життєдіяльність людей, виступаючи в якості продукту цієї діяльності. Тілесність людини, її рухова активність включаються в систему соціальних і спонтанно діючих соціальних факторів, які об’єктивно ведуть до зміцнення або, навпаки, до руйнування тих чи інших людських властивостей і якостей (все залежить від особливостей способу життя).
Під «природним тілом» розуміється біологічне тіло індивіда, що підкоряється законам існування, функціонування, розвитку живого організму. Зрозуміло, що відносно тіла людини це поняття може застосовуватися досить умовно: будучи істотою соціальною, людина у всіх своїх проявах, якостях лише в деякій мірі може розглядатися як «чисто» природна істота, оскільки вплив суспільного простору його буття зачіпає навіть самі, здавалося б, стійкі, природно задані характеристики і механізми людського організму (додавання, ходу і т.д.).
«Соціальне тіло» – це результат взаємодії природно-даного людського організму (природного тіла) з соціальним середовищем: з одного боку, це прояв її об’єктивних, спонтанних впливів, стимулюючих реактивні і адаптивні «відповіді» тіла; з іншого – воно є похідним від цілеспрямованих впливів на нього, від свідомої адаптації до цілей соціального функціонування, інструментального використання в різних видах діяльності.
Під «культурним тілом» (відповідно до розглянутими вище характеристиками поняття «культура») мається на увазі продукт культуросообразного формування та використання тілесного начала людини. «Культурна тіло» «знімає» характеристики двох інших рівнів тілесного буття; воно є свого роду квінтесенцією, завершенням процесу переходу від «безособових», природно-тілесних передумов до власне людському, не тільки соціально-функціональному, але й особистісно-означеного буття тілесності.
Фізична культура в цьому випадку може бути визначена як потреба і здатність індивіда до максимальної самореалізації в якості соціально – (орієнтованого на взаємодію з іншим) і індивідуально-значимого суб’єкта на основі використання коштів, відпущених природою (тілесно-рухових характеристик) і перетворених відповідно до цими цілями на основі принципів культуровідповідності.

Посилання на основну публікацію