Діалектика Сократа

У Сократа не було певного догматичного вчення, і тим не менш він був найкращим учителем філософії, учівшім своїх друзів «філософствувати», «відчуваючи себе та інших». Вчення це було насамперед особистим прикладом, який послужив його учням правилом розумової і моральної діяльності. У цьому сенсі можна говорити і про вчення Сократа, яке є насамперед вчення про філософію, про спосіб філософії і розпадається на теоретичну методологію (вчення про знанні) і практичну методологію (моральна філософія). Головним філософським методом Сократа і тут, і там була діалектика – розгляд поняття з різних сторін, дослідження його в різних ситуаціях. Сам він (згадуючи про ремесло своєї матері, повитухи Фенарети) часто іменував свій філософський підхід маєвтікою («допомогою породіллі»), бо справжній мудрець не слід думкам і уявленням натовпу, а допомагає «народитися» правильної ідеї шляхом довго і всебічного роздуми про неї.

Залишивши зовсім спроби проникнути в таємниці природи, як безплідні і безбожні, Сократ, за словами Аристотеля, обмежився етичними дослідженнями. Вони-то і стали полем застосування його діалектики. Людська діяльність, теоретична і практична, повинна визначатися розумними нормами, і тому Сократ ставив вимога – знайти об’єктивні теоретичні та практичні, логічні та етичні норми. У той час, як софісти заперечували які б то не було об’єктивні норми і визнавали «мерою всіх речей» – людини, тобто суб’єктивна думка і свавілля людини, Сократ спробував в самому розумі людському відшукати загальну та об’єктивну норму. Цим визначався і самий діалектичний спосіб його шукання, методичного расспрашіваніе інших.

 

Щоб правильно чинити, правильно жити, потрібно насамперед знати правду, знати добро, знати справжнє благо людини. Але щоб знати що б то не було, потрібно вміти відрізняти істину від брехні, істинне знання від помилкового або уявного. У «Апології» Платона Сократ розповідає, як він у своїх пошуках за мудрістю звертався і до практичних діячам, і до художників, і до поетів, і до ремісникам, і до філософів, але ні в кого не знаходив самого поняття про те, що таке знання, звідки і витікали всі їх помилки.

Зовнішньою ознакою омани передувала філософії були Сократу корінні, нерозв’язні протиріччя її окремих навчань – філософії єдності та філософії безлічі, філософії вчених рухів, вічного генезису та філософії єдиного, нерухомого, незмінного буття. Говорячи про абсолютне і вічне, про перші причини буття, філософи не тільки не сходяться між собою, але «подібно божевільним» абсолютно суперечать один одному щодо того ж самого предмета – природи речей. А це відбувається насамперед від того, що, пускаючись у умогляд, вони не віддають собі звіту в тому, що таке людське знання. Кожен з них виходить з розгляду якого-небудь відстороненого початку, якої-небудь однієї сторони речей, вважаючи, що володіє абсолютною істиною. Але для Сократа досконала істина є ідеал, недоступний зовнішньому людському знанню: якби ми володіли цією істиною, то самі могли б творити речі; якби ми знали закони природи, таємниці світобудови, то самі були б богами, бо абсолютне знання властиво лише богові, а не людям.

Досліджуючи критично і діалектично наше пізнання, ми переконуємося, що початок його є розум; принципом досконалого, тобто абсолютного, універсального пізнання може бути тільки божественний розум.

Посилання на основну публікацію