Чому багато народів закопували померлих у землю?

У стародавніх слов’ян побутували три види поховання померлих – спалення на багатті, поховання в землі і залишення в якому-небудь безлюдному місці. Звичай спалювати померлих зник з прийняттям християнства. Цікаво, що поховання в землі було можливо лише в тих випадках, коли небіжчик був чистий, тобто не пов’язаний ні з якими ворожими силами, які могли б осквернити землю. Подібне уявлення грунтувалося на тому, що древні слов’яни обожнювали землю, вважаючи її живою істотою. Тому тих, хто з якої-небудь причини помер раніше відведеного природою терміну, що не закопували в землю, а залишали в особливому місці, прикривши суками і листям.
Такий спосіб поховання не був властивий виключно древнім слов’янам: вчені встановили, що він був поширений у всіх первісних народів. Похованих подібним чином так і називали – заложних небіжчиками.
Обряд для умилостивления землі зберігся і в деяких пізніших релігійних системах. Наприклад, стародавні зороастрійці закінчували похорон спеціальної спокутної жертвою, мета якої – не допустити гніву землі. Цей гнів землі, не приймає померлого, може виразитися і в тому, що той зможе виходити ночами з могили. У те, що померлі, яких не брала земля, можуть виходити з могил, вірили в багатьох країнах. Звідси й походять розповіді про вампірів і вовкулаків, широко поширені в Середні століття.
Для того щоб уникнути подібної небезпеки, стародавні слов’яни, наприклад, придумали спеціальний ритуал. Він полягав у тому, що померлих ховали у великій ямі, над якою зводили легку будівлю, не засинаючи її повністю землею. Така споруда називалося убогим будинком і будувалося в глухих місцях, найчастіше в ярах або серед боліт.
Пізніше, після поширення християнства, над такими місцями зводили церкви, і тоді місце поховання перетворювалося на кладовище.

Посилання на основну публікацію