Бог Спінози

Спінозу називали атеїстом, переслідували як безбожника. Це, зрозуміло, безглуздість. Спіноза вірив у Бога. Це безсумнівно. Але Бог його особливий, абсолютно абстрактний, щось в роді «нірвани» буддистів – все і нічого. Ми в цьому зараз переконаємося з аналізу його метафізичної системи, а поки нагадаємо про тих етичних принципах і приписах, які містить 5-та частина його «Етики», і які ми навмисне привели наскільки можливо докладніше.

Який моральний ідеал проповідує Спіноза, чому він поклоняється? Він пропонує боротися з афектами, з почуттями допомогою пізнання їх, за допомогою вивчення їх зовнішніх і внутрішніх причин, за допомогою підміни живої гри почуттів і хвилювань абстрактними формулами ідей. У спогляданні ідеї Бога, як самої абстрактної і млявою ідеї, ми можемо знайти остаточне заспокоєння від усіх життєвих хвилювань. Це самозаглиблення в ідею Бога він називає «любов’ю до Бога», але це, очевидно, тільки любов до згоди і єдності в ідеях, до абстрактній повноті істини, знання. Подивіться, яка була вся життя Спінози. Вона – чистий зразок холодного, розумового споглядання. Він прожив усе життя один, без рідних, без друзів, бо його друзі насправді – тільки тимчасові вчені співрозмовники і кореспонденти. Віндельбанд у своїй «Історії нової філософії», йдучи слідами інших тлумачів, бачить у вченні Спінози ознаки містицизму. Але який це містицизм, якщо людина звідусіль – з вчення про світ, про людину і навіть про Бога – гнав все темне, таємниче, внушаемое почуттям і вірою! Він заперечував чудеса, але який справжній містик заперечує диво? Містицизм бачать іноді в досить неясному вченні Спінози про третій роді пізнання, про пізнання інтуїтивному, як знарядді сприйняття у самосвідомості своєму чистої ідеї Бога; але очевидно, що ця інтуїція є своєрідно виражене самопізнання Сократа і самосвідомість Декарта. Недарма ж Спіноза непохитно наполягає на тому, що ми можемо пізнати Бога тільки в собі, в своєму самосвідомості, а не поза себе, що він іманентний світу і всім речам, складаючи їх справжню внутрішню субстанцію, а не трансцендентний. Очевидно, інтуїтивне богопізнання є лише ясне і чітке самопізнання, пізнання в собі самого чистого і загального принципу буття. Тому особистість Бога поза світом Спіноза заперечує. Він пантеїст: світ є Бог, Бог є світ. Бог не поза світом, що не відділений від нього – він скрізь, у всьому, як субстанція. Бог Спінози не живий Бог живих людей, а неживе «ніщо» або вірніше «щось» буддистів. Тому й сталося те, що Спіноза, як висловлюється Віндельбанд, остаточно умертвив в собі всі потреби природного життя і залишив у ній тільки місце для святої відданості нескінченного, як абстрактної ідеї світової єдності. І чарівність його системи полягає саме в тому, що він пішов до кінця в раціоналізірованія світу, Бога, життя і дав чисту систему абсолютної рассудочності.

 

Ці висновки підтверджуються і багатьма частковостями його філософської системи. Філософія, за його вченням, є богопізнання, бо справжнє пізнання божества є і пізнання всіх речей. Поодинокі речі все укладені в Бозі за законом вічного порядку і незалежно від Бога не існують. Але як це можливо? Ідею самого божественного буття Спіноза не вважає за потрібне виправдовувати і виводити з аналізу основ нашого пізнання, як Декарт. Він прямо починає з визначення понять субстанції і божества, як безсумнівно готових даних знання.

Посилання на основну публікацію