Олігархічна структура економіки

Необхідність власними силами забезпечувати виконання зобов’язань і опора на неофіційне «право» з неминучістю породжують олігархічну структуру економіки, коли не менше 70% виробленого валового продукту так чи інакше контролюється двома-трьома десятками бізнес-структур, рішення в яких приймаються кількома сотнями осіб, що становлять ділову та адміністративну еліту Росії. З цієї точки зору горезвісне «панування олігархії» в сьогоднішній Росії – не прикре непорозуміння і не тимчасове явище перехідного періоду, а закономірний наслідок існуючої господарської та політичної системи.

У свою чергу олігархічна структура економіки разом з особливою роллю позаправових відносин обумовлюють різке скорочення сфери дії законів господарської конкуренції. Загальнонаціональний ринок розпадається на окремі територіальні та галузеві сегменти, контроль над якими здійснює обмежена кількість адміністративних та бізнес-структур. Так звані бар’єри для входу на ринок при спробі перейти в новий сегмент часто настільки великі, що витрати на їх подолання перекривають виграш від розширення масштабів реалізації. Простіше кажучи, для того щоб вийти в нову сферу або просто на новий рівень діяльності, кожен підприємець сьогодні змушений мало не заново відбудовувати систему відносин з чиновниками і «авторитетами», шукати відповідні «підходи» і відбиватися (або відкуповуватися) від незадоволених. Звичайно, в підсумку всі проблеми такого роду за наявності коштів можуть бути вирішені, але супутні витрати можуть бути настільки великі, що фактично виконують роль адміністративної заборони.

Кожен з таких сегментів, хоча і має певну територіальну прив’язку, не пов’язаний жорстко з тим чи іншим регіоном, а визначається виключно межами можливостей панівних на них груп інтересів і контрольованих ними ресурсів.

При цьому контроль існуючих в країні різних груп інтересів над окремими ресурсами не дає можливості жодній з них не тільки встановити одноосібний контроль над економікою в цілому, але навіть побудувати всередині економіки свій власний замкнутий цикл господарської діяльності. Для отримання доходу з наявних у неї ресурсів кожної з груп неминуче доводиться вступати у відносини з іншими групами, досягаючи формального чи неформального розуміння. При цьому, незважаючи на те що відносини між цими структурами, а також між ними та підконтрольними їм господарюючими суб’єктами будуються не стільки на основі ринкових принципів, скільки на співвідношенні сил, вони тим не менш не приймають форму ієрархічної супідрядності. Відповідно, угода з якою-небудь однієї, нехай навіть найбільш потужною групою не дає господарюючому суб’єкту гарантії безпроблемного існування і не позбавляє його від необхідності шукати угоди з іншими, в тому числі і менш потужними групами.

Історично малий термін існування нині діючих груп інтересів, а також постійні зміни у співвідношенні сил між ними, що викликаються як змінами в зовнішніх умовах, так і процесами всередині цих груп, перешкоджають формуванню стабільної системи господарських відносин в масштабі всієї країни і обумовлюють постійні переділи власності та сфер впливу.

Посилання на основну публікацію