Економічна політика

Друга з трьох груп причин невдачі реформ – помилки, допущені при визначенні змісту та послідовності заходів економічної та соціальної політики.

У значній своїй частині ці помилки були обумовлені нерозумінням природи радянської планової економіки, про який говорилося вище. Так, наприклад, з спотвореним уявленням про радянський «соціалістичному» підприємстві безпосередньо пов’язаний механістичний підхід до приватизації і надмірні уявлення про її можливості і ефекті. Остання була зведена до зміни формального юридичного статусу підприємств, проведеного у вигляді масової кампанії як одноразового акту відходу держави від управління підприємствами та відповідальності за їхнє становище. Якщо в Західній Європі приватизація великих державних підприємств майже завжди була вельми тривалим процесом, у рамках якого остаточний перехід підприємств у розряд приватних був лише останнім актом реалізації великої програми його реорганізації та адаптації, то у нас окремо існували ланки директивної економіки просто оголосили приватними фірмами, частиною залишивши взагалі без господаря, а частиною передавши у безоплатне користування комусь із числа бажаючих. Під впливом і за безпосередньої участі міжнародних фінансових організацій, в першу чергу Світового банку і МВФ, версталися плани миттєвої приватизації сотень і тисяч найбільших заводів, яка по суті була зведена до перепису даних у реєстрі на користь нікому не відомих фірм і людей.

До речі кажучи, під ці дії була підведена і відповідна теоретична база. Дозволю собі послатися на Джозефа Стігліца, який, обіймаючи посаду головного економіста Світового банку, мав можливість спостерігати ситуацію що називається зсередини. Так от, у своїй недавній публікації з приводу економічної ситуації в Росії він прямо пише, що головними постулатами політики МВФ і американського міністерства фінансів щодо російських реформ були: по-перше, твердження, що реструктуризація (підприємства) неможлива до його приватизації; а по-друге, теза про те, що форма приватизації не має значення. Сам же Стігліц стверджує (я дозволю собі навести цитату): «Теоретичні дослідження і практика Світового банку та інших організацій, зокрема у разі Польщі та низки інших країн, які обрали інший шлях, показали, що реструктуризація економіки можлива і до приватизації, а також те , що спосіб, яким проводиться приватизація, має важливе значення як у короткостроковій, так і в довгостроковій перспективі. Приватизація без хорошого корпоративного управління зазвичай призводить не до швидкого зростання, а, навпаки, до цілого букету проблем »[144].

Який був ефект від приватизації – загальновідомо: падіння обсягів виробництва, рентабельності, катастрофічне скорочення інвестицій при зростанні всіх видів заборгованості, прямому і прихованому відведенні або втраті підприємством усіх видів цінних активів. До середини 1990-х років ми мали величезну кількість приватизованих підприємств в самих різних галузях промисловості з неефективним управлінням, збитковим виробництвом, величезними заборгованостями перед бюджетом і своїми працівниками, непрозорими і напівкримінальними схемами реалізації. Навіть у тих випадках, коли господарями підприємств виявлялися реально працюючі приватні підприємці, вони не мали достатніх фінансових та управлінських ресурсів для того, щоб модернізувати і ефективно використовувати опинилися в їх розпорядженні потужності. У цих умовах тривала форсована розпродаж ще залишалися у власності держави промислових активів сформованим на той час фінансовим імперіям лише відволікала їх і без того не надто великі ресурси на боротьбу за все нові шматки власності, які вони були не в змозі переварити.

Свого часу багато було сказано на тему непрозорості процесу приватизації великих підприємств, особливо в сировинному секторі, і розквітлої на цій основі корупції. Але в даному випадку питання про ступінь допущених зловживань не є найважливішим – в будь-якому випадку збиток від них був менший, ніж збиток, нанесений самим процесом конвеєрної приватизації. На ділі до масової приватизації великого виробництва можна було приступати тільки після формування стійкого шару дрібного і середнього приватного бізнесу, бо тільки він здатний допомогти справжнім, а не «призначеним» підприємцям акумулювати кошти і досвід для участі в приватизації великого виробництва і забезпечити тим самим конкурсність і відносну чесність цього процесу.

Великих збитків, на наш погляд, завдало ігнорування факту вбудованого в радянську економічну систему монополізму. Проголошений так званим урядом реформ і його добровільними помічниками з міжнародних фінансових організацій рецепт «лібералізація плюс приватизація в рекордно короткі терміни» на ділі означав приватизацію і звільнення від контролю фактичних монополій. Іншими словами, замість лібералізації ринкової економічної активності відбулася лібералізація приватизованих монополій. Приватна власність без конкуренції – явище економічно і політично ще більш шкідливе, ніж власність державна. Це просто заміна державного волюнтаризму на приватний свавілля, яке знижує ступінь ефективності господарської системи як на мікро-, так і на макрорівні.

Очевидно, що з точки зору і економічної логіки, і здорового глузду перехідний період може і повинен був починатися зі створення конкурентного середовища або хоча б її основ, і тільки після цього можна було ставити питання про демонтаж системи обмежень і обережному початку приватизації великого виробництва. Ми ж і сьогодні, через 13 років після початку так званих радикальних реформ, змушені констатувати, що величезна, якщо не переважна частина приватних підприємств, в тій чи іншій мірі підтримується об’єктивно існуючими або свідомо підтримуваними елементами монопольного контролю над ринком. Той факт, що Міністерство з антимонопольної політики частіше за все не виявляло таких елементів, аж ніяк не означає, що їх не було – практика виявляє їх в безлічі і буквально на кожному кроці.

Далі. Як уже зазначалося, переважна частина економічних інститутів радянського періоду якщо й мала щось спільне з інститутами ринкової економіки, то тільки спільні з ними назви, які в нашому випадку лише вводили в оману, причому аж ніяк не невинного властивості. Не було в країні ні грошової, ні банківської системи в сучасному їх значенні, ні ринку капіталу, ні ринку капітальних благ. Господарське законодавство, відповідна йому система судочинства, механізм охорони контрактного права, механізм захисту прав акціонерів і власників, процедура і механізм банкрутства – все це ще належало створити. Причому порядок, послідовність дій мали тут найважливіше, принципове значення: якщо формування вищеперелічених інститутів передує приватизації та лібералізації, формується одна система відносин і відповідний їй підприємницький клас, якщо воно відкладається «на потім» або відбувається в міру можливості – закріплюється зовсім інша система та іншої менталітет бізнесу. У нашому випадку інституційні реформи хронічно відставали від істинних потреб в них економіки. У результаті бізнес-клас виходив з того, що було в реальності, і замінював необхідні інститути їх ерзацами – замість повноцінної національної валюти використовував іноземну, замість банків – тіньовий капітал, замість державної юстиції – приватну, замість податків – відкуп і так далі. А вже після цього спроби створити справжні інститути найчастіше виявлялися марними – створювані інститути просто стихійно вбудовувалися у вже сформовану практику нелегітимних відносин, перетворюючись або на інструмент годівлі для прикріплених до них чиновникам, або в безглузду декорацію.

Інституційні реформи, які були як повітря необхідні для формування нової економіки, здатної вирішити стояли перед країною завдання, фактично були відсунуті навіть не на другий, а скоріше на третій чи четвертий план, а головним завданням були проголошені приватизація, лібералізація і фінансова стабілізація.

Остання, до речі, на довгі роки перетворилася на свого роду фетиш економічної політики, оскільки в наявності бюджетного дефіциту та інфляції бачили джерело всіх проблем і головна перешкода для економічного зростання (див. [34]). З позицій сьогоднішнього дня, я думаю, здається очевидним, що насправді інфляція, як і бюджетний дефіцит, – це всього лише наслідок більш глибинних інституційних дефектів системи, і боротися з нею, нехай не ліквідуючи самі дефекти, – це не осмислена економічна політика, а її безглузда імітація.

Це ж відноситься і до курсу на якнайшвидшу лібералізацію економічної діяльності. В принципі немає і не може бути заперечень проти зняття більшої частини обмежень, що спотворюють дію ринкового механізму і породжують помилкові сигнали, що ведуть до неоптимальному, неефективного розподілу ресурсів. У той же час таке зняття обмежень має сенс тільки в тому випадку, якщо у відповідних сферах реально діє ринковий механізм, здатний самостійно забезпечити оптимальний розподіл ресурсів і їх ефективне використання. У тих же випадках, коли ми маємо справу з фактичною монополією або кримінально-бюрократичним контролем над відповідним сегментом економічного простору, формальна лібералізація на ділі означає лише легітимізацію монопольної надприбутки і закріплення пов’язаної з ними колосальної неефективності економіки в цілому. На ділі відбувалося саме останнє – лібералізація не розв’язувати свободу конкуренції, а перетворювала в законне заняття зняття фактичними монополіями вершків з підконтрольних їм сфер і галузей.

Посилання на основну публікацію