Постіндустріальне суспільство

В аграрному суспільстві основна задача полягала в забезпеченні населення елементарними засобами для існування. Тому зусилля були зосереджені в сільському господарстві, у виробництві продовольства. У прийшов йому на зміну індустріальному суспільстві ця проблема відійшла на другий план. У розвинених країнах 5-6% населення, зайнятих у сільському господарстві, забезпечували продовольством все суспільство. На перший план висунулася промисловість. У ній була зайнята основна маса людей. Суспільство розвивалося по шляху накопичення матеріальних благ. Наступний етап пов’язаний з переходом до суспільства послуг. Для здійснення технологічних інновацій вирішальне значення набуває теоретичне знання. Обсяги цього знання стають настільки великими, що забезпечують якісний стрибок вперед. Надзвичайно розвинені засоби комунікації забезпечують вільне поширення знання, що дає можливість говорити про якісно новому типі суспільства.

Термін “постіндустріальне суспільство” з’явився в США ще в 50-і роки, коли стало ясно, що американський капіталізм середини століття багато в чому відрізняється від класичного індустріального капіталізму, яке існувало до великої депресії. Примітно, що спочатку постіндустріальне суспільство розглядалося в рамках лінійного прогресу. Все зводилося до економічного зростання, підвищенню добробуту і технізації праці, внаслідок чого скорочується робочий час і збільшується, відповідно, вільне. Але з кінця 60-х поняття «постіндустріальне суспільство» наповнюється новим змістом – зростає престиж освіти, з’являється цілий шар кваліфікованих фахівців. Сфера послуг, науки та освіти поступово починає переважати над промисловістю та сільським господарством, де, в свою чергу, теж активно використовуються наукові знання.

У постіндустріальному суспільстві національні інформаційні ресурси – найбільший потенційний джерело багатства. Постіндустріальна економіка – це економіка, в якій промисловість за показниками зайнятості і своєї частки в національному продукті поступається місцем сфері послуг, а сфера послуг є, в свою чергу, переважно обробка інформації, у зв’язку з чим починаючи з 90-х років XX століття, поняття інформаційного суспільства стали ототожнювати з поняттям постіндустріального суспільства.

Здавалося б, зсув пріоритету сучасного суспільства з промислового виробництва на обробку інформації має поліпшити загальну екологічну обстановку, але перехід до постіндустріального суспільства неможливий без підтримки «третіх» країн, як свого часу був би неможливий перехід до індустріального суспільства в колоніальних країнах без підтримки колоній, знаходяться на аграрній стадії розвитку. Аграрні колонії виробляли необхідне для прожитку населення продовольство, що дозволило здійснити промисловий переворот в їх метрополіях.

На етапі переходу до постіндустріального суспільства видно схожа тенденція. Коли країни «третього світу», такі як Африка та Латинська Америка, забезпечують розвинені країни продовольством, країни «другого світу», в основному Китай, забезпечують ці країни промисловими товарами. Зараз важко знайти речі, зроблені в країнах західної Європи, і практично неможливо знайти речі, зроблені в США. Під американськими торговими марками продаються товари, виготовлені, хоч і під суворим контролем американських кампаній, в Китаї та в інших «розвиваються» країнах. Таким чином, можна говорити, що аграрна та індустріальна сфери економіки в розвинених країнах не зникли, вони просто були винесені за межі територій цих країн. У виробництві електроніки на перше місце зараз вийшов Тайвань – 80-90% електроніки та комп’ютерних комплектуючих проводиться там. Скажімо, Samsung і LG – назви цих тайванських компаній у всіх на слуху, але навряд чи хто-небудь зможе назвати хоча б одну американську фірму, що виробляє побутову техніку.

Таким чином, перехід до постіндустріального суспільства одних країн можливий тільки за рахунок інших, але перенесення екологічно неблагополучних виробництв на територію країн, що розвиваються не здатний вирішити проблеми в глобальному масштабі. Він дозволяє лише на час знизити екологічну напруженість, і тільки в деяких регіонах планети.

Для постіндустріального суспільства кінця XX і початку XXI століття характерні процеси глобалізації економіки, однією з найбільш важливих рис якої є зростання ролі транснаціональних корпорацій, таких як IBM, Philips, Nestle або British petroleum. Управління економічними процесами в сучасному світі сконцентровано в 500 транснаціональних корпораціях, що володіють практично необмеженою владою. В даний час вони контролюють до половини світового промислового виробництва. Під контролем корпорацій знаходиться 90% світового ринку пшениці, кави, чаю та лісоматеріалів, 85% – ринку міді та залізної руди, 75% – сирої нафти.

Сукупні валютні резерви транснаціональних корпорацій зараз у кілька разів більше, ніж резерви всіх центральних банків разом узятих. Фактично саме вони зараз формують міжнародну торгово-фінансову систему, в якій національні держави виступають як другорядні величини.

Якщо скласти список світових держав та транснаціональних трестів відповідно до їх валовим національним продуктом, то виявиться, що «Дженерал Моторс» буде 23-м за економічною потужністю, «Форд» – 24-м, «Міцубісі» – 25-м. Виявиться, що більше десятка корпорацій значно багатшими таких країн, як Росія, Греція, Ізраїль, Пакистан, Сінгапур і багатьох інших.

Суверенним державам доводиться поступово, спочатку економічно, а потім політично, ділити владу з наддержавними інститутами корпорацій. При цьому вплив держав йде на спад і влада все більше переходить в руки транснаціонального капіталу і підконтрольних йому міжнародних інститутів. Між національними елітами і транснаціональними корпораціями йде складна боротьба за вплив у міжнародних організаціях, таких як Міжнародний валютний фонд або Світова організація торгівлі.

Вільно переміщуваний в сучасному економічному просторі транснаціональний капітал перебуває поза юрисдикцією національних держав. Природно, він шукає найбільш дохідні ринки і є здебільшого спекулятивним. Зараз загальний обсяг ринку цінних паперів наближається до $ 100 трлн, а якщо врахувати, що об’єднаний фонд 23 розвинутих країн становить близько $ 550 млрд, то стає очевидним, що навіть при узгодженій політиці всіх потужних держав вони не можуть направляти для боротьби зі спекулятивними операціями суми, порівнянні з оборотами фінансових ринків.

У сучасних умовах лібералізації фінансових ринків та пом’якшення валютного контролю транснаціональний капітал отримав можливість при бажанні обрушити фінансові ринки практично будь-якої держави. На початку XXI століття склалася цілком нова історична ситуація, коли держави вже не мають достатньої потужності для великомасштабних фінансових операцій, протидіючих рухам спекулятивного транснаціонального капіталу. Подібна ситуація має далекосяжні екологічні наслідки. Колосальний розрив між реальним і фіктивним капіталом не дозволяє урядам національних держав здійснювати капітальні вкладення на їх розсуд для вирішення екологічних і гуманітарних проблем національного характеру, розвитку виробництва.

Добробут транснаціональних корпорацій знаходиться поза залежності від соціально-економічних та екологічних потреб населення країн і регіонів, чиї природні і трудові ресурси використовують ці структури. Подібне положення породжує цілу низку проблем, багато в чому визначають демографічну ситуацію, якість життя і стан здоров’я людей. Це пояснюється насамперед тим, що корпорації в першу чергу зацікавлені в ефективності використання вкладеного ними капіталу, а не в екологічному або соціальне благополуччя тієї чи іншої країни.

Все більш активну політичну та економічну роль починають відігравати великі мегаполіси, які є ідеальної «середовищем проживання» для транснаціональних корпорацій. Жителі великих міст поступово виробляють якусь нову інтернаціональну субкультуру. Вони дивляться одні й ті ж всесвітньо інформаційні програми, виховані на єдиних стандартах освіти та поведінки, живуть в єдиному прискореному ритмі. Житель Нью-Йорка чи Лондона має у повсякденному житті набагато більше спільного з мешканцем Москви, ніж той – з росіянином з маленького провінційного містечка чи села. Слід зауважити, що багато великих міст за масштабами своєї економічної діяльності перевершують середні національні держави. Наприклад, Токіо виробляє вдвічі більше товарів і послуг, ніж Бразилія. Великі міста стають самостійною силою в економічній і політичній сферах і в своїх зростаючих амбіціях активно йдуть на союз з корпораціями. Створення таких союзів являє собою новий тип взаємодії людського суспільства з навколишнім середовищем. Це створює несприятливі умови для розвитку держави в цілому, його національної культури, традицій, багато в чому визначають збереження екології і здоров’я населення країни.

У загальному вигляді постіндустріальний місто може розглядатися як розширений індустріальне місто, що характеризується більш високою чисельністю населення і значно великим споживанням енергії, особливо електрики, на душу населення. Це більш високе споживання обумовлено тим, що основна частина промислового виробництва в постіндустріальному місті припадає на енергоємні галузі промисловості. Нові матеріали, такі як пластик, метали, що пройшли складну обробку, а також перероблені органічні хімічні сполуки, вимагають при виробництві великих витрат енергії, ніж предмети масового споживання індустріального міста.

Сучасна цивілізація повністю залежить від ресурсів енергоносіїв – нафти і газу. Ціни на ці природні копалини сьогодні визначають величезне число явищ, що відбуваються у світовому співтоваристві. Бажання здійснювати контроль за видобутком нафти і газу продиктовано не тільки економічною зацікавленістю окремих людей, а й цілих країн і транснаціональних трестів. Наявність енергоресурсів в сучасному світі визначає здатність суспільства існувати і розвиватися. У той же час наукові дослідження переконливо показують, що ресурси планети не безмежні, і поряд з браком вторинних природних ресурсів, і, насамперед енергоресурсів, людство все більш гостро буде відчувати наближення екологічної катастрофи. Зростання населення Землі значно випереджає можливості виробництва їжі. Обсяг викидів і стоків забруднюючих речовин перевищує можливості природного середовища до самовідновлення.

Процеси глобалізації світової економіки не знімають екологічної напруженості, а лише посилюють її. Хоча в той же час очевидно, що екологічні проблеми сучасності носять глобальний характер і не можуть бути вирішені якої-небудь однієї країною світу. З цих позицій процес глобалізації може грати позитивну роль у забезпеченні життя на Землі і можливості розвитку людського суспільства.

Посилання на основну публікацію