Збудники урогенітальних мікоплазмозів і уреаплазмоза

До збудників урогенітальних мікоплазмозів відносять Mycoplasma hominis, Ureaplasma urealyticum, Mycoplasma genitalium і Mycoplasma fermentans.

Епідеміологія. Джерело інфекції – інфікована людина. Мікоплазми, що викликають урогенітальні захворювання, передаються статевим шляхом. Можливі вертикальний шлях передачі, а також інфікування плода під час пологів при проходженні через інфіковані родові шляхи.

Патогенез та клінічна картина. Вхідними воротами інфекції є слизова оболонка урогенітального тракту. Уражаються уретра, піхва й інші органи сечостатевої системи.

Мікоплазми виявляються у 5-15% здорових осіб. При запальних захворюваннях урогенітального тракту мікоплазми обна- ружіваются в 60-90% випадків.

Імунітет після перенесеної інфекції не формується. Гу- моральні антитіла, що утворюються в низьких титрах, не є протектівнимі.

Лабораторна діагностика. Матеріалом для дослідження служать зіскрібки зі слизової оболонки уретри, піхви, сеча. Можливий бактеріологічний метод дослідження. Прийнято вважати, що мікоплазми причетні до розвитку запального процесу, якщо їх титр в досліджуваних пробах перевищує 104 КУО / мл. Антигени мікоплазм можна виявити в РИФ (прямий). Для визначення антитіл у сироватці крові використовують серологічний метод дослідження – РПГА та ІФА. Також можлива постановка ПЛР.

Лікування. Застосовуються антибіотики – макроліди, тетрациклін, фторхінолони.

Профілактика. Специфічна профілактика не розроблена. Важливі заходи неспецифічної профілактики.

Посилання на основну публікацію