1. Моя освіта – реферати, конспекти, доповіді
  2. Біологія
  3. З історії дослідження біоти Світового океану

З історії дослідження біоти Світового океану

В історії дослідження Світового океану можна виділити чотири періоди:

  • • перший (антично-середньовічний), який розпочався в найдавніші часи і тривав до початку Великих Географічних відкриттів;
  • • другий (новий) – з початку Великих Географічних відкриттів до середини ХІХ ст.;
  • • третій (новітній) – з другої половини ХІХ ст. до середини ХХ ст.;
  • • четвертий (сучасний) – розпочався у другій половині ХХ ст.

Відомості про глибини, течії, вітри, живі організми океану протягом першого періоду збирали від мореплавців, зокрема капітанів, які турбувалися про безпеку плавання. Зрозуміло, що ці дані були епізодичними, неповними, безсистемними. До наукових повідомлень того часу як приклад можна віднести опис морських подорожей античного вченого Геродота, який у своїх працях повідомляє про подвиг фінікійських мореплавців, котрі в VI ст. до народження Христа перетнули Червоне море, обігнули Африку і через три роки через Гібралтар повернулися в Середземне море, здійснивши, таким чином, першу морську подорож навколо континенту.

У Північній Атлантиці далеко на захід плавали ірландські монахи, які досягли Ісландії, а згодом берегів Північної Америки. Наприкінці Х ст. Ейрик Рижий заснував поселення на півдні Гренландії, а його сину Лейфу Ейриксону приписують відкриття Ньюфаундленду та Лабрадорського півострова. Звісно, що відомості про ці відкриття багато століть були утаємничені.

Великі Географічні відкриття, з яких розпочався другий період дослідження Світового океану, спричинені, як відомо, пошуком морських шляхів до Індії. Цей період ознаменувався досягненням південного мису Африки (мису Доброї Надії) Б. Діашем (1488), Ба-гамських островів Х. Колумбом (1492), плаванням навколо Африки у зворотному, ніж фінікійці, напрямі Васко-да-Гама (1497), кругосвітньою подорожжю Ф. Магелана (1522) та багатьма іншими.

Перші дані про глибини деяких частин океану з’явилися на картах Хуана Делакоса 1504 року, а через 80 років зазначені на картах знаменитого картографа Г. Меркатора. Недослідженими були полярні райони, які відкривали мореплавці наступних поколінь – Г. Гудзон, Ж. Б’юфон, Дж. Кук, Ф. Белінсгаузен та ін. У XVIH ст. з’явилися перші карти про поверхневі течії, серед яких карта Б. Франкліна (1786) з чітко окресленою теплою течією Гольфстрім. Точніші карти поверхневих течій, зокрема Північної Атлантики, складено наприкінці ХІХ ст. До середини ХІХ ст., тобто до прокладання трансокеанського телеграфного кабелю між Європою і Північною Америкою, глибини відкритого океану залишалися невідомими. Лише наприкінці 40-х років американський морський офіцер і вчений М. Морі опублікував відомості про вітри, морські течії, глибини, зібрані з різних карт багатьох країн у книзі “Настанови мореплавцям”. Іншу його популярну працю “Фізична географія океану” перевидавали декілька разів. Він же на підставі приблизно 800 вимірів глибин склав батиметричну карту Північної Атлантики, на якій показав головні риси рельєфу океанічного дна: континентальний шельф, глибоководні западини (котловини) і серединний хребет.

Відомості про органічний світ океану збирали дуже повільно. Зокрема, ще на початку ХІХ ст. вважали, що в глибинних водах життя немає тому, що там холодно й темно. Однак згодом англієць Е. Форбс зробив висновок про те, що живі організми поширені максимально до глибини 600 м. Через деякий час норвежець М. Сарс зібрав морських безхребетних з глибини близько 1 000 м, а інженер-зв’язківець Г. Уолич знайшов ознаки життя на глибині 2 500 м. Проте науковою сенсацією у 60-х роках стала знахідка В. Карпентера і У. Томпсона живих організмів біля берегів Шотландії на глибині 4 000 м. Ще важливішим було те, що дослідники виявили суттєву відмінність у складі донної фауни на відстані всього кількох миль. Тепер відомо, що дослідники підняли зразки з різних схилів підводного хребта, який тягнеться між Шотландією і Фарерськими островами, згодом названого іменем Томпсона.

Новітні океанографічні дослідження розпочала 1872 року англійська експедиція на кораблі “Челенджер”, який пройшов 69 000 миль (130 000 км) всіма океанами. Тоді було виконано 362 станції, на яких вимірювали глибину, здійснювали драгування і тралювання, визначали різні фізико-хімічні характеристики морської води.

Експедиція “Челенджера” зібрала велику біотичну колекцію, яка налічувала багато тисяч видів. Зокрема, було відкрито понад 700 нових родів організмів. До того часу, наприклад, було відомо 600 видів радіолярій, а “Челенджер” зібрав 3,5 тис. нових видів цих одноклітинних організмів. Тоді віднайдено найглибше місце у Світовому океані, відоме нині під назвою “Западина Челенджера” у глибоководному жолобі поблизу Маріан-ських островів (Маріанський жолоб). Результати цієї експедиції публікували впродовж двох десятиліть найвидатніші вчені того часу. Після “Че-ленджера” глибоко-водні дослідження проводили багато інших експедицій, зокрема, німецька “Метеор” (1925-1927) (рис. 12.1), англійська “Дис-кавері-І”, “Дискавері-ІІ” та ін.

До початку 5 0-х років ХХ ст. стало зрозуміло, що силами однієї країни не можна дослідити величезний Світовий океан. Багатонаціональні дослідження було започатковано в 1957-1959 роках в рамках Міжнародного геофізичного року Цього року успішно працювало радянське науково-дослідне судно “Вітязь”, яке виявило найглибшу точку світового Океану в Маріїнській западині – 11 022 м.

У США 1968 року було побудоване бурове судно “Гломар Че-ленджер”. Ним пробурено понад 500 свердловин на глибинах до 6 тис. м, які проникли на 1300 м у тверді породи. Це дало змогу значно розширити уявлення про осадові й корінні породи морського дна, еволюцію морських організмів, циркуляцію водних мас тощо. Міжнародне десятиліття дослідження океану, що розпочалося 1977 року, було присвячене декільком науковим проблемам:

  • • якості довкілля і чинникам, що на нього впливають, наприклад, токсичним речовинам, що потрапляють у море;
  • • прогнозуванню змін довкілля на підставі фундаментальних геохімічних та океанографічних досліджень;
  • • біотичним ресурсам та чинникам, що визначають їхню продуктивність та способи раціональної експлуатації;
  • • дослідженню морського дна з метою визначення характеру й місцезнаходження мінеральних ресурсів.
  • Завдяки міжнародним океанологічним дослідженням розпочали низку нових великомасштабних проектів за участю багатьох організацій та вчених різних країн. Пріоритетні серед них такі:
  • • програма геохімічних досліджень океану (ГЕОСЕК);
  • • експеримент з динаміки відкритих районів океану (МОДЕ);
  • • новітній експеримент за участю США, Великобританії, Канади й колишнього СРСР (ПОЛІМОДЕ);
  • • програма франко-американського підводного фотографування (ФАМОУС) та інші, які виконували за участю сучасних кораблів та апаратів. Результатом, зокрема, останньої програми (ФАМОУС) є чудові фільми Ж. Кусто та його експедиції “Каліпсо” про життя у водному середовищі.

Сучасні дослідження Світового океану дали змогу виявити не тільки окремі, невідомі досі види організмів, а й цілі екосистеми. Зокрема, 1990 року за допомогою спеціальних човнів учені зробили вражаючі відкриття на дні Мексиканської затоки. Вони виявили своєрідне “море” з пляжем та оазисом життя, незалежним від енергії Сонця. Цей оазис існує завдяки енергії метану, що виділяється з морського дна. Сіркобактерії, використовуючи метан, як джерело енергії, синтезують органічну речовину (хемосинтез) і таким чином продукують основу трофічної піраміди. Сіркобактерій поїдають трубчасті черви, які, відповідно, стають здобиччю інших морських організмів.

Нещодавно телебачення передало повідомлення про те, що в Норвезькому морі на глибині 2 тис. м вчені виявили корали. Досі вважали, що корали не можуть існувати глибше від 50 м, бо кількість світла, що проникає на цю глибину, недостатня для фотосинтезу водоростей, які перебувають у симбіозі з кораловими поліпами.

Отже, ми є свідками зміни деяких усталених парадигм. Звісно, що такі повідомлення потребують ретельної перевірки, спеціальних досліджень та пояснень.

ПОДІЛИТИСЯ: