Взаємодія екологічних чинників у горах

Видовий склад рослинного покриву і тваринного населення в горах, як і на рівнинах, найбільшою мірою залежить від поєднання тепла і вологи. Оскільки в горах ці чинники, а також атмосферний тиск суттєво змінюються, то, відповідно, змінюється видовий склад біоценозів. Такі зміни характеризуються певними закономірностями від основи гірської системи (хребта) до вершини. Якщо вершина піднімається вище від снігової лінії, то живі організми поширені до висоти цієї лінії.

Стосовно величини сумарної радіації, то її інтенсивність зростає разом з висотою місцевості в середньому на 10% на кожний кілометр. У високогір’ях суттєво зростають потоки прямої сонячної радіації, довгохвильового інфрачервоного і короткохвильового ультрафіолетового випромінювання. Вони визначають перепади між температурами повітря і поверхнею ґрунту, між радіаційним випромінюванням вдень і вночі. За даними Ю. Голубчикова (1996), на горі Кіліманджаро на висоті 3 600 м температурні контрасти можуть вдень сягати 60-80°С. Ультрафіолетова радіація суттєво впливає на біотичну компоненту екосистем, зокрема, на фізіологічному й біохімічному рівнях, визначаючи адаптаційні можливості існування організмів у високогірних районах. Інтенсивна ультразвукова радіація (точніше захист від неї) потребує особливих пристосувань живих істот. У багатьох тварин утворилися темні шари тканини, які є своєрідним захисним екраном для внутрішніх органів.

Температура повітря в горах залежить не тільки від висоти, а й від широти місцевості, що простежується на нижній межі розташування снігової лінії, якій характерні значні коливання на різних широтах. У холодних і вологих полярних широтах Арктики і Антарктики вона розміщена на рівні моря, в Альпах – на висоті 2 500 м, на Кавказі й Алтаї – 3 000 м, в Гімалаях – 5 000 м і вище, а в засушливих високогірних районах Тібету і Анд піднімається до 6 500 м н. р. м.

Паралельно до снігової лінії в горах простягається верхня межа лісової рослинності й судинних рослин. Верхня межа лісу піднімається вище на масивних хребтах, у центральних частинах гірських систем, зокрема на підвітряних схилах. Феномени верхньої межі лісу і снігової лінії на земній кулі найліпше описують як безперервні лінії, що з’єднують точки з більшими висотами в низьких широтах і з малими висотами у високих широтах.

Пониження температури повітря суттєво впливає на життєдіяльність рослин і тварин. Тварини високогір’їв характеризуються пристосуваннями, аналогічними до арктичних тварин, а саме: густіший хутровий чи пуховий покрив, здатність відкладати жир, запасати корми, впадати в сплячку або анабіоз, мігрувати за межі високогір’їв на зимовий період.

З висотою в горах знижується атмосферний тиск (10 мб на кожні 100 м висоти), повітря стає розрідженим, парціальний тиск усіх складових, у тому числі кисню, різко зменшується. З цими закономірностями пов’язані специфічні фізіологічні адаптації організмів гірських тварин. З висотою місцевості у них збільшується відносний обсяг серця, зростає вміст гемоглобіну в крові, що дає змогу інтенсивніше поглинати кисень з повітря.

З підняттям в гори зростає кількість опадів, змінюється абсолютна вологість, її річний і добовий хід. Зміна річної кількості опадів на різних висотах залежить від багатьох місцевих особливостей циркуляції повітря: характеру кліматичних умов регіону, експозиції макросхилу, переносу повітряних мас, сили і характеру вітрів (вологих, сухих). Поєднання навіть помірної зволоженості з низькими температурами у високогір’ях створює умови для підвищеного зволоження і навіть заболочення пологих схилів.

Водночас інтенсивні вітри в горах можуть спричинити підвищену сухість, незважаючи на високу вологозабезпеченість. Максимум абсолютної вологості простежуються на схилах і вершинах гір у денні години. Відносна вологість з висотою мало змінюється. Пере- січного року хмарність і тумани в горах простежуються частіше, ніж на рівнинах. Ізольовані вершини, гірські хребти, експоновані до океанічних вітрів, переважно покриті хмарами. Високі нагір’я і плато, такі як Тібет, Центральні Анди, навпаки, характеризуються підвищеною арідністю.

Важливим чинником в горах є сніговий прокрив. За даними С. М’ягкова (1992), на кожні 100 м підняття снігові запаси зростають на 200-500 мм, тривалість залягання стійкого снігового покриву зростає на 15-20 днів. Характерна нерівномірність залягання снігового покриву на елементах рельєфу, з чим корелюється розташування багатьох фітоценозів. Зокрема, нівальні лучні поляни, які розміщені поблизу великих скупчень снігу, підживлюються вологою внаслідок танення снігу впродовж усього вегетаційного періоду.

Вітровий режим в горах, як і на рівнинах, значною мірою впливає на морфологію і фізіологію рослин. Сила вітру зростає біля гірських вершин. Тому від вітру певною мірою залежить нижня межа високогірних поясів. Для дерев, що ростуть на верхній межі, особливо характерні вітрові форми крон і сліди вітрової корозії на стовбурах (рис. 10.1). Сильний вітер є суттєвою перепоною для поширення багатьох птахів, які можуть літати лише в безвітряну погоду або в захищених від вітру місцях. Водночас такі умови сприятливі для поширення насіння багатьох рослин, у яких є спеціальні пристосування для поширення вітром. Кам’янистий ґрунт ускладнює або навіть унеможливлює риючу діяльність тварин. Цю діяльність компенсує багатство природних сховищ у тріщинах скель, печерах, кам’янистих розсипах. Такі сховища дають змогу багатьом дрібним тваринам, зокрема дрібним гризунам, ящіркам не витрачати сил на риття нір. Типові риючі тварини (бабаки, ховрахи, кроти, полівки), селяться на пологих схилах з добре вираженим ґрунтовим та рослинним покривами.

Значна розчленованість рельєфу, чергування експозиції схилів зумовлює мозаїчність місцезростань рослин і стацій тварин. Багато видів тварин поширені в горах спорадично, ізольованими групами та колоніями на придатних для життя урочищах і фаціях. Така ізольованість є важливою передумовою інтенсивного формоутворення, виникнення локальних підвидів, а також ендеміків не лише видового, а й родового рівнів.

Посилання на основну публікацію