Висотна поясність гір

На відміну від рівнин, де смуги рослинного і тваринного населення змінюють одна одну в меридіональному напрямі, які називають природними зонами, в горах зміни угруповань живих організмів відповідно до зміни абсолютних висот одержали назву висотних поясів. Природні зони і висотні пояси мають чимало спільних рис, проте між ними є чимало принципових відмінностей. І першою такою відмінністю є те, що ширина зон вимірюється сотнями кілометрів, а висотних поясів – сотнями метрів. Також у широтних зонах зональні біоми, за кількома винятками, займають більшу частину їхньої площі, а в межах висотних поясів значну частину площі займають угруповання зсувів, осипів, урвищ, ущелин тощо.

На рівнинах, як зазначалося, крім зональних біомів, що займають плакорні ділянки, значне місце займають азональні угруповання. У горах також, крім поясних угруповань, що займають основні площі поясу, є так звані позапоясні і міжпоясні угруповання живих організмів. Угруповання, що утворюють вище або нижче основного поясу поясний рослинний покрив і приурочений там до найсприятливіших для них місцеположень, називають по-запоясними. Такими, наприклад, є острівки степової рослинності в лісовому поясі гір, приурочені до стрімких ділянок південних та південно-західних тепліших схилів у північній півкулі, або ділянки лучно-альпійської рослинності в межах лісового поясу на затінених ділянках північних і північно-східних холодніших схилів. Зрозуміло, що йдеться лише про окремі острівки рослинності, а не про ділянки степів, що знизу примикають до лісового поясу і є частиною степового поясу.

Угруповання живих організмів, які не утворюють в горах окремого поясу, але трапляються в деяких, а то й в усіх поясах, за аналогією з інтразональними угрупованнями рівнин, можна називати міжпоясними. Такими, наприклад, є угруповання скель, кам’янистих розсипів, берегів деяких гірських річок з глибоко врізаними долинами, які в Українських Карпатах мають місцеву назву “звори”.

Зауважимо, що такі погляди поділяють не всі дослідники висотної поясності гір. Якщо О. Агаханянц (1981) виділяє позапоясну та внутріпоясну рослинність в горах, то К. Станюкович (1973) вважає, що таких явищ немає. З цього приводу він зазначає: “Там у горах, де панівною є ксерофітна чи мезофітнарослинність, яке б вона мізерне місце не займала, вона також розміщена у своєму поясному порядку “. Те саме, на його думку, стосується ксерофітної рослинності у системі мезофітних поясів.

Усі рослини, зазначає К. Станюкович (1973), тією чи іншою мірою пов’язані з певними температурами і, відповідно, з певними поясами рослинності в горах. Потрібно лише розрізняти рослини з вузькими температурними межами (стенотермні) та з широкими (евритермні).

Отже, висновок цього дослідника збігається з думкою відомого ландшафтознавця М. Солнцева (1973), який доводив, що “…де б не був розташований природно-територіальний комплекс, він завжди підпорядковується закону широтної зональності’.

Головною структурною одиницею біотичного покриву в горах вважають висотний пояс. У процесі виділення поясів до уваги беруть різні чинники, що зумовлюють поширення живих організмів та їхніх угруповань: геолого-геоморфологічні, кліматичні, ландшафтно-господарські. Проте фізіономічно найчастіше індикатором висотних поясів є тип рослинності. Як зауважує Г. Огуреєва (2003), “пояс рослинності розглядається як складна комбінація кліматично зумовлених рослинних угруповань, що належать до одного або декількох типів рослинності в межах певної висоти, зв’язаних між собою в еколого-динамічні ряди (фітокатени) на схилах різних експозицій’. Різноманітні, іноді надзвичайно контрастні, екологічні умови гірських схилів зумовлюють диференціацію рослинного покриву на підпояси і висотно- кліматичні смуги. Поєднання фітокатен на схилах різних експозицій визначає регіональну особливість поясу. К. Станюкович зазначає, що виділення поясів за ознаками рослинного покриву виправдане, оскільки “у ньому, як у призмі, відображаються тісно пов’язані з ним усі кліматичні, ґрунтові та інші складові, що характеризують пояс як ландшафтну величину”.

Протяжність поясу залежить від багатьох чинників, зокрема, від географічної широти, зміни кліматичних умов з висотою, екологічної амплітуди тих рослин, що утворюють пояс. В Українських Карпатах пояс букових лісів має ширину до 800 м з певними відхиленнями у Передкарпатті і Закарпатті, а ширина перехідного поясу (від лісового до субальпійського), так зване криволісся, не перевищує 250 м (рис. 10.6, 10.8). Межі поясів іноді суттєво змінюються з висотою в різних його частинах, а також залежно від експозиції схилів. Різниця в розміщені меж може сягати кількох сотень метрів. Самі межі можуть бути досить чіткими (дискретними), але частіше вони поступові (континуальні) й утворюють перехідні смуги, які називають екотонами.

Висотні межі поясів залежать не тільки від абсолютної висоти місцевості та географічного положення. Часто вирішальне значення у формуванні структури рослинного покриву має рельєф, літологія порід, морфологія схилів. Зокрема, з карбонатністю порід пов’язують пояс дубових лісів Українських Карпат. З рослинним покривом висотних поясів тісно пов’язане їхнє тваринне населення, про що зазначали вище. Загалом висотний пояс є складним біогеографічним явищем, зумовленим географічним положенням гірської системи та абсолютною висотою місцевості.

Учені виділяють різні типи поясності, розуміючи під цим поняттям “гори з однотипним набором висотних поясів, що чергуються у певному порядку на гірському профілі’. У системі гірських споруд важливе місце посідають плоскогір’я, дрібносопковики, плато, на яких простежується неповний спектр висотних поясів. Ці території належать до різних підтипів поясності. Низькі гори мають простішу структуру поясності. Зі збільшенням висоти гірських масивів ускладнюється висотно-поясна структура. На цей процес впливає історичний чинник, який в одних випадках може ускладнювати, а в інших спрощувати висотно-поясну структуру гірської системи.

Свого часу О. Гумбольдт і Е. Бонплан запропонували схему висотної поясності вологих тропіків Анд між 10° пн. ш. і 10° пд. ш., пов’язавши фізичні параметри з біотичними даними. Ці ідеї продовжив розробляти К. Троль, який виділив регіони в горах за кліматичними і фітоценотичними особливостями. Він склав профіль від Арктики до Антарктики, на якому показав зміну типів поясності, відобразивши умови, властиві областям з вологим кліматом (рис. 10.7). Снігова лінія на профілі лежить над рівнем моря північніше 80° пн. ш., поступово підвищуючись у горах до 30° пн. ш. на висоту 6 000 м н. р. м., південніше цієї широти вона знижується до 4 800 м поблизу екватора і потім знову підвищується у південній півкулі, досягаючи на широті 25° 6 000 м н. р. м. Південніше цієї широти снігова лінія поступово знижується до рівня моря між 60 і 70° південної широти.

У помірному поясі північної півкулі знизу вверх змінюють один одного літньозелені хвойні ліси. Саме з хвойних лісів починаються гірські пояси орієнтовно на широті 60°. У субтропіках (нижче від поясу літньозелених лісів) розміщений пояс субтропічних лаврових лісів. Для приекваторіальних широт характерна зовсім інша система поясів, а саме:

• вологий тропічний ліс;

• гірський тропічний ліс;

• ліс смуги туманів (нефелогілея);

• парамос з лучно-степовою і лісовою рослинністю.

Усі ці пояси із зменшенням широти займають позиції на щораз більших висотах. Пояси, характерні для помірного клімату і субтропіків, у тропіках, зазвичай, виклинюються. Отже, характер поясності в горах різних гірських країн суттєво відрізняється залежно від температурного режиму та вологи, від ступеня континентальності клімату регіону, в якому розміщена гірська система.

Історично склалося так, що гірську рослинність найактивніше вивчали в Альпах. Зважаючи на це, термін “альпійський”, “субальпійський” стали вживати стосовно інших гірських систем, тобто були спроби у всіх горах, які ставали об’єктом дослідження, віднайти пояси, аналогічні до Альп. Проте з’ясувалося, що в горах з континентальним кліматом помірного поясу, а також в субтропічних і тропічних регіонах таких аналогів немає. Зокрема, альпійські високогірні луки на зразок карпатських полонин є далеко не у всіх гірських країнах помірного поясу.

У горах, розміщених у країнах з вологим кліматом, нерідко один і той же тип рослинності розташований на схилах різних експозицій (пояс бука або смереки в Українських Карпатах). Асиметричне розміщення поясів із випаданням частини цих поясів на схилах тієї чи іншої експозиції характерне для гірських країн з сухим або помірно вологим кліматом. Асиметрія простежується і стосовно набору поясів та їхньої висотної приуроченості. Унаслідок цього на одній і тій же висоті виникає велика строкатість рослинного покриву. З огляду на різноманітність рослинних угруповань іноді важко визначити їхню поясну назву.

Рослинність гір з одним і тим же набором поясів належить до одного типу поясності. Один і той же тип поясності розвивається в горах однієї кліматичної зони. Сукупність типів поясності, що трапляється в одній зоні, утворює широтний, або зональний ряд типів поясності. Тип поясності, що належить до одного ряду, насамперед вирізняються умовами зволоження. Флористичний склад рослин, що утворюють подібні пояси, на різних континентах різний. Проте життєві форми рослин, до яких вони належать, аналогічні або дуже подібні. Коротко охарактеризуємо деякі типи високогірної рослинності певних поясів.

Гірська тундра характерна для високогір’я субарктики і помірного поясу. Вона розміщена вище від поясу альпійських лук або безпосередньо змінює лісовий пояс, відділяючись вузькою смугою криволісся. У Карпатах криволісся складається з гірської сосни, яку місцеве населення називає жерепом (Pinus mugi) (рис. 10.6), душекії зеленої (Duschekia viridis), рододендрона східнокарпатського (Rhododendron Kotschyi), ялівцю сибірського (Juniperus sibirica) та інших високогірних видів. Гірська тундра може бути мохово-лишайниковою (плямистою), чагарничковою або сухою дріадовою. Вище від гірської тундри поширені кам’янисті й льодовикові пустелі.

В арідних країнах помірного поясу у високогір’ях значне місце займає пояс субальпійських луків та степів. Вище від цього поясу розміщений пояс низькотравних альпійських луків та подушечників. У вологих субтропіках вище від верхньої межі лісу суттєву роль відіграють численні види рододендронів, вище від яких розташувалися альпійські луки з чагарниками.

Для високогір’їв сухих тропіків Анд характерна високогірна пус-теля-пуна, що мовою кечуа означає пустиня. У Центральних Андах цей напівпустинний, а місцями пустинний пояс розташований між 14 і 28° пд.ш. на висоті 3 500-4 600 м н. р. м. Тут досить чітко простежуються сезонні коливання клімату: літо прохолодне і дощове, зима холодна і суха, а також характерні сильні вітри та снігопади. Якщо засушливий період триває чотири-сім місяців то таку пуну називають “нормальною”. А ще залежно від кількості опадів виділяють “суху” і “солону” пуну, кількість яких коливається від 1000 до 100 мм/рік і зменшується в південному напрямі. У цьому ж напрямі змінюються ландшафти пуни загалом – від високогірних степів з дерновинними злаками і подушкоподібними рослинами на північному сході до високогірних засолених пустель на півдні.

В екваторіальних гірських системах Південної Америки та Східної Африки в умовах вкрай нестійкої погоди простежуються угруповання парамо – високогірної рослинності, поширеної на висотах 3,5-4,2 км між поясом криволісся та сніговою лінією. Для цього типу рослинності характерні окремі невисокі дерева (2-5 м) родини складноцвітих, що мають пригнічений вигляд, а також твердолисті злаки з потужним дерновим покривом. На півдні помірного поясу південної півкулі вище від межі лісу розвинуті угруповання тусоків, утворених дерновинними злаками, що змінюються подушечниками, утвореними різними видами рослин.

Посилання на основну публікацію