1. Моя освіта – реферати, конспекти, доповіді
  2. Біологія
  3. Типові біоми суходолу, їхні ареали та характерні види

Типові біоми суходолу, їхні ареали та характерні види

Суходіл за поширенням живих організмів поділяють за двома принциповими підходами: генетично-регіональним і еколого-морфологічним. Генетично-регіональний ґрунтується на поширенні систематичних категорій організмів (видів, родів, родин та вищих таксонів) у межах фізико-географічних чи політико-адміністративних регіонів і лежить в основі флористичної, фауністичної та біотичної регіоналістики. Сутність еколого-морфологічного підходу полягає в розмежуванні території за подібністю едафічно-кліматичних ознак природного довкілля, які спричинили розвиток фізіономічно близьких рослинних угруповань (болотних, лісових, степових, пустинних та інших) з різноманітним флористико-фауністичним складом.

Оскільки рослинність є первинною у формуванні біоценозів, то для класифікації біоценозів використовують фітоценотичну таксономію: асоціація-група асоціацій-формація-група формацій-клас формацій-тип формацій або тип рослинності з долученням терміна “біоценозів”, тобто “асоціація біоценозів”, “формація біоценозів” і т.д. Академік В. Сочава запропонував таксономічну категорію “фратрія” -сукупність класів формацій, але вона не набула загального визнання.

Біоценоз найвищого рангу – “тип формацій біоценозів”, або “тип рослинності”, називають “біомом”, розуміючи під ним біотичне угруповання, що склалося історично в межах великої природно-кліматичної системи. Прикладами біомів можуть бути “біом тундри”, “біом степу”, “біом вологих тропічних лісів”.

На поширення біоценозів впливає багато екологічних чинників, пріоритетними з яких є поєднання температурного й гідрологічного режимів. Оскільки кількість тепла зменшується від екватора до полюсів, то в такому ж напрямку змінюються біоценози. Стосовно опадів, то їхня кількість зменшується від периферії до центру материків, що зумовлює відповідну зміну біоценозів – від гумідних до арідних. Окрім цих визначальних чинників, значний вплив на формування біоценозів мають гірські породи, рельєф та ґрунти кожної конкретної ландшафтної системи.

Зміну біогеоценозів від екватора до полюсів на рівнинах називають широтною зональністю, від підніжжя до гірських вершин -висотною поясністю. Вирізняють зональну й азональну рослинність. Зональна рослинність формується на вододільних, здебільшого плакорних ділянках, а азональна – на схилах, у річкових та ярково-балкових долинах (на відмінних від плакорних ґрунтах). Для кожного біому властива тільки йому зональна рослинність, за якою його називають.

Азональну рослинність поділяють на інтразональну (лат. intra – поміж, всередині) й екстразональну (лат. ekstra – поза, зовні). Під інтразональними розуміють біоценози, поширені в одній або кількох зонах на окремих ділянках, що мають відмінні від плакорних рельєфно-ґрунтові умови (верхові болота і борові ліси на піщаних ґрунтах у степовій зоні, трав’янисті (лучні) угруповання заплав).

Екстразональними називають угруповання певної зони, які трапляються за її межами, де вони займають нетипові для сусідньої зони місцеположення (байрачні ліси в степовій зоні України, полинові формації на карбонатно-кальцієвих солончаках Полісся, Канський лісостеп з типовими чорноземами в Присаянській тайзі). Проте, як зазначав відомий ландшафтознавець М. Солнцев (1968), “як зональні, так і азональні угруповання формуються внаслідок провідних зональних географічних умов”.

Відомий геоботанік В. Альохін (1944, с. 120) сформулював так зване “правило предварения”, згідно з яким “‘рослинність південних схилів несе елементи південніших плакорних просторів, а північних схилів -елементи північніших плакорних місць, то очевидно, що вивчаючи рослинність цих частин рельєфу, ми можемо уявити собі і рослинність південніших і північніших територій’. Це пояснюється тим, що схили південної та південно-західної експозицій у північній півкулі отримують більше тепла, ніж схили північної й північно-східної експозицій.

Отже, будь-який рівнинний регіон складається з поєднання зональних і азональних фітоценозів, з якими тісно пов’язане і тваринне населення. Тому можна твердити про зональні й азональні біоценози загалом.

Академік В. Комаров (1921) висловив думку про так звану “меридіональну зональність ‘ поширення живих організмів, яка наявна поряд із широтною. Під цим поняттям він розумів “закономірний розподіл океанічних і континентальних флор, які на материку Євразії розташовані меридіонально відмежованими секторами” і запропонував схрестити “гумбольтівські” широтні зони із зонами “меридіональними”. Внаслідок такого поєднання зональних і азональних чинників сформувалися провінційні або секторальні біоми, властиві як природним зонам, так і кліматичним поясам. Зокрема, кожний довготний відрізок утворює своєрідний сектор – західно-приокеанський (атлантичний), центрально-континентальний, східно-приокеанський (тихоокеанський) та проміжні між ними. Всім секторам притаманні індивідуальні риси біоти.

Щоб ліпше зрозуміти залежність рослинного покриву від особливостей клімату, вчені запропонували поняття “ідеального континенту” (В. Кеппен, 1900). Під цим поняттям розуміють віртуальну схему, яка відображає зв’язок рослинного покриву з кліматичними особливостями суходолу незалежно від контурів материків та гірських систем, які є на них. Рельєф на таких схемах вважають рів-нинно-височинним. На підставі суми температур Кеппен виділяє п’ять теплових поясів з відповідними біотичними угрупованнями: А – мегатерми; В – ксерофіли; С – мезотерми; D – мікротерми; Е -гепістотерми (приполярні регіони з найнижчими температурами). Теплові пояси він поділив на 24 підпояси за панівною рослинністю і потребами в теплі (довго-, середньо-, короткотривала). Назви під-поясів кліматів подані за характерними рослинами або за тваринами: клімат ліан, клімат баобаба, клімат дуба, клімат полярної лисиці, клімат пінгвіна тощо.

Схему ідеального континенту неодноразово доопрацьовували і видозмінювали М. Брокман-Єрош і Е. Рюбель, Г. Вальтер та ін. Найбільш вдалу і детальну схему ідеального континенту виконав К. Троль (1947, рис. 8.9). Розміри континенту в його схемі відповідають половині площі суходолу Землі, а конфігурація континенту відповідає її розміщенню за широтами. Своєрідність реальної біоти визначається всіма формами рельєфу континентів: макро-, мезо-, мікро- й наноформами в поєднанні з літологією гірських порід, ґрунтами, переносом атмосферних мас та іншими чинниками. Взаємодіючи між собою, абіотичні й біотичні чинники спричинили своєрідність біоти від найменшої морфологічної одиниці ландшафту (фації) до ландшафтної сфери планети Земля.

Склад біомів формують, з одного боку, представники зональної й азональної біоти, а з іншого – реліктові міграційні та неоендемічні види. Якщо реліктові види біоти позначити символом b1, міграційні -b2, а неоендемічні – b3, на зразок, як свого часу зробив відомий геоботанік А. Краснов стосовно флори, то сукупний склад біоти будь-якого біома чи його частини можна позначити В = b1 + b2 + b3. Біоту, в якій переважають реліктові види, називають реліктовою, ту, в якій домінують міграційні види, – міграційною, а ту, в якій неоендемічні види, – неоендемічною.

Зрозуміло, що таких біот в “чистому вигляді” немає, але домінування тих чи інших представників означених біот можна простежувати не тільки в складі біомів, але й серед їхніх складових – областей, провінцій, округів.

Своєрідність біоти значною мірою визначається морфострукту-рою континентів, яка має певні закономірності. Зокрема, на кожному континенті є велика гірська країна суб- або меридіонального простягання. У Північній Америці – Кордільєри, Південній – Анди, Австралії -Великий Вододільний хребет, Африці – система гір і нагір’їв від Ефіопського нагір’я на півночі до Драконових гір на півдні, в Азії – Верхоянський хребет, на межі Європи і Азії – Уральські гори. У Східній півкулі гірські системи розміщені на сході континентів, у Західній – на заході. Кожний континент має велику рівнину або низовину: в Північній Америці – Центральні рівнини, Південній – Амазонська низовина, Австралії – Великий Артезіанський басейн, Африці – басейн р. Конго, Європі – Східно-Європейська рівнина, Азії – Західно-Сибірська низовина. Крім цього, на кожному континенті є одно або декілька серед-ньогір’їв чи плоскогір’їв, серед них Апалачі – в Північній Америці; Бразильське плоскогір’я – в Південній Америці; Макдонел, Масгрейв та інші – в Австралії; Тібесті, Ахагар, Дарфур в Африці; Скандинавські гори – в Європі, Східно-Сибірське плоскогір’я – в Азії тощо.

Отже, морфоструктура континентів впливає на склад біоти не тільки гірських систем, а й біомів загалом. Вона вносить зміни в режим екологічних чинників, насамперед, кліматичних і гідрологічних, що зумовлює своєрідну спеціалізацію біоти в окраїнних частинах біомів. Наслідком таких загальних закономірностей є оригінальність біот усіх типів біомів суходолу.

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Гіпоксемія