1. Моя освіта – реферати, конспекти, доповіді
  2. Біологія
  3. Сучасна біогеографія

Сучасна біогеографія

Науковий доробок біогеографії XX ст. ґрунтується на працях таких відомих постатей, як Ф. Дарлінгтон, В. Докучаєв, В. Вернад-ський, Г. Висоцький, Г. Вальтер, Л. Раменський, Л. Берг, В. Сочава, А. Тахтадж’ян. Розвиток ідей про природні зони та ландшафтні системи (геосистеми) сприяли формуванню такого напряму як екологія ландшафту (К. Троль, 1939). Головне положення цього напряму ґрунтується на аксіомі, що біологічне різноманіття визначається абіотичним середовищем. Саме тому М. Солнцев переконливо доводив, що визначальним компонентом природних територіальних комплексів (ПТК) є літогенна основа, яка найбільшою мірою впливає на формування всієї ландшафтної системи. Зв’язок біоти і геоми ґрунтується на їх безперервності (континуумі) та обмінних процесах, що мають поліфункціональний характер. Ландшафтні системи мають складнішу будову та більшу вертикальну потужність і є природним середовищем як для біоценозу, так і для екосистеми.

Сучасна біогеографія розвивається за кількома напрямами, частина яких є продовженням класичної науки (історична біогеографія, біогеографічне картографування та районування), а інша частина є принципово новою. Серед нових – дослідження біорізноманіття як важливої складової глобальної проблеми його виявлення та збереження. Оптимізація природокористування та охорона біоти – це ті проблеми, що належать до найактуальніших науково-прикладних проблем сучасності. Їх також розв’язує біогеографія.

У XX ст. до аналізу було залучено матеріали, що стосуються фауни Світового океану, мікрофлори ґрунтового покриву, найчисленнішої групи організмів – комах тощо. Це сприяло більшій обґрунтованості насамперед зоогеографічного районування, яке й досі вважають слабкою ланкою біогеографії. Водночас уперше реалізована спроба єдиного біогеографічного районування, що раніше вважали неможливим. Особливий напрям біогеографічних досліджень – острівна біогеографія з її чітко обґрунтованим математичним апаратом щодо вивчення динаміки острівних форм, зв’язком між кількістю видів і площею островів, співвідношенням процесів колонізації островів і вимиранням видів, яку застосовували А. Уоллес, Ф. Пренстон, Ф. Дарлінгтон, Р. Мак-Артур і Є. Вільсон.

В історичній біогеографії виділився напрям, що одержав назву “вікарійного” (Л. Краузе). Вікарійна біогеографія розглядає поширення геопросторово ізольованих споріднених таксонів як результат руху літосферних плит, що поділили єдиний раніше прадавній ареал. Прихильники цього напряму намагаються погоджувати схему філогенетичного розгалуження з послідовністю розбіжності фрагментів єдиного мезозойського континенту Пангеї.

У другій половині XX ст. значного розвитку набуло біогеографічне ресурсознавство, яке з науково пошукового напряму перетворилося на практичну сферу діяльності. За допомогою індикаційної біогеографії вдалося відкрити не одне родовище корисних копалин. Новітнім напрямом є й моніторинг стану біотичних ресурсів, який ґрунтується на мережі біосферних заповідників і дистанційних методах спостереження.

Як зазначали вище, наприкінці XX ст. почала активно розвиватися географія біотичного різноманіття з власною методологією і засобами пізнання. Міжнародна програма дослідження біорізноманіт-тя має три головні рівні: генетичний, таксономічний та екологічний (угрупування й екосистеми). Базовими одиницями біорізноманіття вважають такі:

  • • альфа-різноманіття – різноманіття видів (видове багатство), яке виражається числом видів біоти на одиницю площі (локальний рівень);
  • • бета-різноманіття – різноманіття видів в угрупованнях, приурочених до певних місцезростань за градієнтними чинниками довкілля (ландшафтний рівень);
  • • гамма-різноманіття – різноманіття видів у межах великих регіонів відповідно до диференціації умов за градієнтами широти або висоти території в межах зон на рівнинах і висотних поясах у горах (регіональний і планетарний рівні).

Серед механізмів, що визначають як загальний рівень біоріз-номаніття, так і його регіональну специфіку, найважливіше значення мають природні геопросторові чинники, інтегральний аналіз дії яких виконують методами біогеографії. Пряма й опосередкована дія геопросторових чинників проявляється у зміні фізичних і хімічних параметрів біосфери, на які біота вимушена реагувати (зміна концентрації солей у Світовому океані, динаміка діоксиду вуглецю й озону в атмосфері, глобальні зміни клімату, дрейф континентів тощо). Саме ці явища визначають найвищий рівень поділу біоти в просторі й часі, вимирання одних і появу інших груп організмів. Геочинни-ки значною мірою визначають структуру і просторове розміщення угруповань живих організмів та екосистем. Аналіз картографічних даних про поширення угруповань підтверджує той факт, що їхня структура і геопросторове розташування перебуває в тісній залежності від абіотичних чинників. У фітоценології цей напрям одержав назву “структурноїгеоботаніки” (В. Сочава).

Різноманітність видів змінюється відповідно до найважливіших геопросторових градієнтів: широтно-зонального на рівнинах, висотно-поясного в горах і океан-континент на морських побережжях. Зокрема, найменше видове багатство характерне для арктичної тундри і субнівальної лінії високогір’я де панують екстремальні умови. Різке зменшення видового багатства простежується з віддаленням від градієнта океан-континент як до внутрішніх регіонів континентів, так і до центральних частин океанічних акваторій, які вважають океанічними пустелями. Гірські ландшафти характеризуються підвищеною біотичною різноманітністю, що зумовлено наявністю найрізноманітніших місцеположень. Для збереження біорізноманіття суттєве значення мають центри видового різноманіття. Виділення ландшафтних систем з високим біорізноманіттям, визначення реліктових та ендемічних видів сприяє виявленню центрів видоутворення та шляхів розселення різних груп рослин і тварин. На цій основі розробляються принципи картографування біорізноманіття, вдосконалюють методи його моніторингу та стратегії збереження.

Геногеографія. Новою галуззю пізнання географії стала гено-географія, яка вивчає просторову мінливість генетичного фонду (в межах ареалу виду) на підставі синтезу методів географії, генетики й екології (А. Серебровський, М. Вавилов). Основним об’єктом ге-ногеографії є популяція. В генетичному значенні популяція – це просторово-часова група особин одного виду, в якій досить тривалий час здійснюється вільне схрещування – панміксія (від грец. pan – все і misis – змішування, поєднання). Географічний аналіз популяції – це напрям, що виник у XX столітті. С. Райт (1932) розробив спеціальні прийоми для візуальних генних комбінацій в ареалі популяцій, а також методику (математичний апарат) для аналізу геопросторо-вого поширення видів. Методику геногеографії можна ефективно застосовувати і в традиційних галузях біогеографії, в тому числі у процесі аналізу розселення видів, їхнього життя у фрагментованому (острівному) середовищі та охороні біорізноманіття.

ПОДІЛИТИСЯ: