Сольовий склад ґрунтів

Сольовий склад ґрунтів відіграє важливу роль у їхньому мінеральному живленні. Кожний вид рослин споживає певний набір катіонів і аніонів, необхідний для їхньої життєдіяльності. Зокрема, деякі групи рослин позитивно реагують на високий вміст кальцію (кальцефіли). До них належать бук, ясен (Fraxinus exseltior), анемона лісова (A. silvestris), зозулині черевички (Cypripedium). Рослини, які уникають ґрунтів, багатих на солі кальцію, називають кальцефобами. Такими є сфагнум, верес, білоус, люпин багаторічний (Lupinus perenne). Байдужих до вмісту солей кальцію у ґрунтовому розчині рослин називають індиферентними. До них належать буркун білий (M. albus), акація біла (Robinia pceudoacacia).

Азот вважають одним з основних біогенних елементів. Він належить до складу білків та нуклеїнових кислот, а тому є необхідним для всіх рослин. За наявністю потреби в азоті рослин поділяють на дві групи: нітрофіли і нітрофоби. До нітрофілів належать ті рослини, які потребують багато нітратного живлення. Представниками нітрофілів є тютюн (Nicotiana tabacum), бузина чорна (Sambucus nigra), щириця (Amarantus). Антиподами нітрофілів є нітрофоби – рослини, які уникають ґрунтів, багатих на сполуки азоту. До цієї групи належить хвощ (Equisetum), перстач прямостоячий (Potentilla erecta), люпин.

В умовах надмірного засолення ґрунтів розвивається специфічна галофільна рослинність. Такі ґрунти поширені в умовах недостатнього зволоження – степах, приморських низовинах, арідних областях, де випадає мало опадів. За рівнем засоленості й рослинністю, приуроченою до таких ґрунтів, їх поділяють на солончаки, солончакуваті ґрунти, солонці, солончакуваті солонці та солонцюваті ґрунти. На таких ґрунтах зростає обмежена кількість видів рослин. Зокрема, індикаторами солончаків є солонець звичайний (Salicornia europaea), курай содовий (Salcola soda), петросимонія (Petrosimonia), кермек каспійський (L. caspium); солончакових ґрунтів – солончакова айстра (Tripolium vulgare), вівсяниця східна (Festuca orientalis), конюшина повзуча (Trifolium repens), солонців – кермек замшевий (L. alutaceum), полин Босняка (Artemicia santorica), подорожник солончаковий (Plan-toca salsa); солончакуватих солонців – бульбокомиш (Bolboschoenus maritimus), лядвинець рогатий, полин солянкоподібний (A. salsoloi-des); солонцюватих ґрунтів – кульбаба бессарабська (Taraxacum bes-sarabicum), скорцонера (Scorzonera) та ін.

Індикаторами ґрунтів, у яких надмірна кількість соди (содове засолення), є хрінниця хрящувата (Lepidium cartilagineum), сіда багаторічна (Sida hermaphrodita); хлоридного – свинорий пальчастий (Cynodon dactylon), тамарикс (Tamarix); хлоридно-сульфатного і сульфатно-хлоридного – лутига сива (Atriplex cana), содник (Suae-da), верблюжа колючка звичайна (Alhagi camelorum) та інші види, здатні витримувати до 16-17% сульфатів у ґрунтовому розчині. На карбонатно засолених ґрунтах ростуть гісоп крейдяний (Hyssopus cretaceus), жовтушник український (Erysimum ucrainicum), чебрець вапняковий (Thymus calcareus), юринея вапнякова (Jurinea calcarea), рододендрон жовтий (Rhododendron luteum). Крім цього, на деяких біотопах ростуть рослини-псевдогалофіти, які використовують воду з незасолених ґрунтових горизонтів (очерет південний – Phragmites australis).

Стосовно біотичного різноманіття в різних типах ґрунтів розвивається властива їм не тільки флора, а й фауна, мікробофауна. Їхній склад і кількість перебувають у відповідності з фізико-хімічною структурою ґрунтів, а також з потужністю гумусового горизонту та вмістом у ньому гумусу. Важливу функцію виконують різноманітні бактерії: нітрифікуючі та денітрифікуючі, азотофіксуючі та ін. Багато грибів вступають у симбіотичні зв’язки з вищими рослинами (мікориза – грец. jxbKoq гриб і рі^а – корінь), поліпшуючи таким чином поглинання ґрунтового розчину. Деякі вищі рослини мають з грибами зв’язки, які одержали назву “мікоризного паразитизму”, в основі яких є мікориза (плауни, орхідні, чагарники, дріада восьмипелюст-кова (Dryas octopelata), дерева). Водночас деякі гриби зумовлюють процеси розкладання органіки. Суттєву роль у формуванні структури ґрунту, в поліпшенні його аерації відіграють черви, зокрема, дощовий черв’як, ґрунтова ентомофауна (грец. evxo^ov – комаха) та різноманітні гризуни.

Отже, едафічні чинники – це цілий комплекс природних умов, які формують ґрунти з високим (евтрофи), середнім (мезотрофи) і низьким (оліготрофи – грец. оЛїуод незначний) вмістом поживних речовин. На кожному з цих ґрунтів проростають певні види рослин. Зокрема, на багатих поживними речовинами ґрунтах (евтрофах) проростають такі види, як бук, глід (Crataegus), ліщина звичайна (Corylus awellana), кропива жалка (Urtica urens) та ін. Помірно вимогливі до родючості ґрунтів рослини проростають на мезотрофах. Це більшість сільськогосподарських культур, наприклад, овес (Avena sativa), морква (Daucus carota), картопля (Solanum tuberosum), а також ялина (Picea abies), суниці лісові, чистотіл великий (Chelidonium majus). На бідних поживними речовинами ґрунтах (оліготрофах) здатні розвиватися мало вимогливі види рослин, зокрема сосна, верес звичайний, багно звичайне (Ledum palustre).

Едафічні чинники дуже тісно взаємодіють зі всіма іншими абіотичними й біотичними чинниками. Спроба об’єднання впливу родючості та зволоженості на ріст і розвиток рослин виявилась у класифікації, розробленій Є. Алексєєвим і П. Погребняком для лісових місцезростань (едафічна сітка) (рис. 7.7).

Класифікація побудована таким чином, що горизонтальна пряма відображає поділ біотопів за їхньою родючістю (трофотопи: А – бори, В – субори, С- сугруди і D – груди, а вертикальна – за зволоженням (гігротопи: 0 – дуже сухі, 1 – сухі, 2 – свіжі, 3 – вологі, 4 – сирі, 5 -мокрі або болота).

Посилання на основну публікацію