Поняття про ареал та ареалогію

Витоки ареалогії або хорології (науки про поширення живих організмів) сягають IV-III ст. до нашої ери, коли Аристотель і Теофраст вперше зробили спробу систематичного опису середземноморської фауни та флори. Новітній етап становлення цієї науки пов’язують з іменем О. Гумбольдта, який 1807 року опублікував працю “Ідеї про географію рослин”. Учений на підставі польових спостережень і порівнянь у процесі тривалих подорожей в Центральну і Південну Америку, а згодом і в Євразію поділив рослинний покрив Землі на широтні зони та висотні пояси. Наступні покоління геоботаніків та зоогеографів зуміли деталізувати, узагальнити й розвинути його ідеї щодо закономірностей поширення організмів на земній кулі.

Географічний ареал – це та частина території або акваторії, на якій постійно трапляються популяції певного виду (роду, родини тощо) організмів. Залежно від таксономічної категорії виділяють ареал виду, ареал роду, ареал родини та ін. Ареал – це геопростір з трьома координатами: довготою, широтою і висотою (в горах) або глибиною (у поверхневих водах і морях), в якому поширені живі істоти та їхні угруповання – біоценози. У більшості випадків під цим поняттям розуміють двовимірний простір, площу, ділянку, що латинською мовою означає area, в межах якої трапляється певний вид чи біоценоз. Але жоден вид не утворює суцільного ареалу, а приурочений лише до тих місцеположень, які найліпше задовольняють його потреби. Водночас наявні ділянки, де вид трапляється дуже рясно, рясно, рідко або одинично. Відмінності в поширенні виду стосовно різних умов середовища залежать від його екологічної валентності та адаптивних можливостей. Вчення про ареал називають ареалогією, або хорологією (грец. chora – площа).

Визначення меж ареалів не є особливо складним процесом за умови, що організми позбавлені можливості активно рухатися (рослини) або ведуть осілий спосіб життя на певній обмеженій території (деякі тварини). У таких випадках йдеться про прості ареали.

Серед риб, птахів, і ссавців є багато видів, які в різні періоди життєвого циклу або в різні сезони змінюють місце свого перебування. В такому випадку район розмноження і район зимівлі (птахи), акваторія нагулу до статевої зрілості і місце відкладання ікри (риби), місця літнього випасу і зимівлі (деякі ссавці) разом з міграційними шляхами утворюють єдиний складний ареал.

Суцільним називають ареал, усі ділянки якого не становлять перешкоди для розселення виду. Розселення особин з однієї ділянки на іншу в межах такого ареалу відбувається за допомогою природних чинників і не є випадковим (рис. 8.1).

Утворення суцільних ареалів Ч. Дарвін пояснював виникненням виду в одному місці і наступним його розселенням доти, поки вид не наштовхнувся на такий бар’єр, якого не зміг подолати (водні простори, гірські системи, кліматичні відмінності тощо). В таких випадках зазначені бар’єри стають межами ареалу виду. Аналіз поширення виду дає змогу з’ясувати його зв’язок з певними умовами середовища існування, пояснити причини локалізованого розподілу

Та частина ареалу, в якій вид займає широкий набір місцеполо-жень з масовим зростанням (у рослин) або значною кількістю (у тварин), виділяється як ценоареал. Його виявлення в межах загального поширення є важливим для глибшого розуміння еколого-біологічних властивостей виду, визначення території з оптимальними для нього умовами, а також коли вид має практичне (господарське, лікарське, рекреаційне) значення.

Ареал, в якому відбувається становлення виду, є не тільки суцільним, а й первинним. З часом, коли змінюються абіотичні умови існування, тобто виникають гірські системи, відбувається трансгресія моря, гумидизація чи аридизація клімату тощо, суцільний ареал перетворюється в розірваний, або диз ‘юнктивний (рис. 8.3) (лат. disjunctus -той, що не перебуває у зв’язку). У випадку, коли несуміжні одна з одною ділянки заселені однією і тією ж формою виду, кажуть про гомогенну (однорідну) диз’юнкцію.

Розірвані ділянки, заселені різними підвидами одного виду, різними видами одного роду або різними родами однієї родини, утворюють гетерогенні (різнорідні) диз’юнкції.

Ареали можна класифікувати за різними ознаками: за величиною, формою тощо. За величиною виділяють декілька груп ареалів -від вузьколокальної до космополітичної (К. Городков, 1983) (рис. 8.4). Окрім з вузьколокальних, таких, що займають площу в кілька квадратних кілометрів і менше, є ареали, які охоплюють великі регіони, материки і суходіл або океан загалом. Наземні організми мають здебільшого вузькі, порівняно з морськими, ареали.

Іноді вид обмежений локальним районом, природною географічною провінцією або областю. Такі види називають ендемічними, або ендемами. Звісно, що їхній ареал також називають ендемічним. Вузь-колокальні ареали характерні для острівних, печерних та гірських форм. Такі ареали мають нелітаючі види комах, зокрема, жужелиці з роду Ca-ratus, які трапляються в межах одного-двох гірських хребтів Кавказу. Зокрема, Caratus polychrous населяє Бзабський хребет в Абхазії, C. komarovi – Сванетію, а C. cordicollis – Приельбрусся. Винятково вузькі ареали мають троглобіонти (мешканці печер, як наземні, так і водні). Сучасний ареал гатерії (місцева назва туатара) охоплює 13 невеликих скелястих островів затоки Плеті, що поблизу Нової Зеландії.

Локальний ареал за площею дещо більший від вузьколокального, а субрегіональний більший від локального і менший від регіонального. Якщо вид поширений на всій території регіону, то його вважають трансрегіональним. Регіоном у цьому випадку вважають велику територіальну або аквальну одиницю, еквівалентну цілому материкові або океанові. Ареали вищого порядку, які охоплюють декілька, але не більше трьох материків, називають полі- або мультирегіональними. До полірегіональних належать ареали таких представників флори Євразії: євроазій-ські види в межах помірної зони Євразії; євросибірські види, поширені на території всієї Європи, в Сибіру аж до далекого Сходу; євросибір-сько-арало-каспійські види, поширені в Європі, Сибірі, Середній Азії, від Туранської низовини на півночі до гірських систем на півдні; європейсько-малоазійські види, які проростають в Європі та в Малій Азії. В назві поліре-гіонального ареалу подається назва регіону, в якому поширений певний вид, рід чи інший таксон (рис. 8.5).

У тих випадках, коли таксономічна категорія рослин чи тварин поширена не менше, як на трьох континентах, ареал називають космополітичним, або всесвітнім. Такі ареали характерні у поширенні переважно морських видів, таких як кашалот (Physeter), дельфін (Grampus), касатка (Orcinus orca). З наземних тварин космополітами стали певні комахи-синантропи. До космополітичних можна віднести ареал сокола-сапсана (Falco pеregrinus). Космополітичні ареали мають чимало рослин, зокрема болотних, які переносять зазвичай перелітні птахи (ряска, рогіз, очерет та ін.). Космополітичні ареали досить часто обмежуються широтним поширенням і характерні для організмів, приурочених до певних фізико-географічних поясів чи природних зон. На суходолі це циркумконтинентальні, в океані -циркумокеанічні ареали. З помірним поясом пов’язані циркумконтинентальні ареали помірних широт, зокрема, ареали циркумбореальних хвойних лісів помірного поясу, з тропічним – циркумтропічні ареали між північним і південним тропіками. Циркумполярні ареали (рис. 8.6) на суходолі охоплюють зони (біоми) арктичних пустель, тундр і лісотундр. До полірегіональних належать ареали таких представників флори Євразії: євроазійські види в межах помірної зони Євразії; євросибірські види, поширені на території всієї Європи, в Сибіру аж до далекого Сходу. На рис. 8.7 зображено нерестові міграції вугра.

Біполярні ареали характерні для організмів, приурочених до циркумполярних областей Північної та Південної півкуль, але їх немає в екваторіальних, тропічних і помірних широтах Світового океану. Деяким видам, родам і т. д. організмів характерні біполярні розриви ареалів, коли ці організми поширені в помірно холодних широтах обох півкуль, але відсутні в приполярних областях. Особливо виразні біполярні циркумконтинен-тальні роз’єднання рослин, що не ростуть у тропічних широтах.

Author: Олександр
Фанат своєї справи і просто крутий чувак.