1. Моя освіта – реферати, конспекти, доповіді
  2. Біологія
  3. Коротка характеристика періодів розвитку біогеографії

Коротка характеристика періодів розвитку біогеографії

Для першого періоду характерне повільне нагромадження окремих фактів про рослинний світ і тваринне населення та середовище їхнього існування. Ці факти часто не мали наукового пояснення, вони не були об’єднані в єдину систему. Такі факти тлумачили відповідно до філософського уявлення відповідної історичної епохи.

Перший період – це стародавні віки, які є передісторією біогеографії. Початкові знання про рослин і тварин наявні у фольклорі стародавніх держав і народів, зокрема єгиптян, вавілонян, шумерів. У індійських епосах “Махабхарата” та “Рамаяна” відображені знання древніми умов існування рослин і тварин та догляду за ними. У древньому Китаї вчені багато уваги приділяли прикладному використанню знань про природу, зокрема, застосували їх у медицині. Настій женьшеню, пантокрин та інші ліки дійшли до нас від тих часів.

Античні часи характеризуються розвитком багатьох наук. Не стали винятком знання про органічний світ природи. У Давній Греції початок цьому заклав Гекатей Мілетський (близько 546-480 рр. до народження Христа) – автор “Землеопису”. Саме він вперше вжив термін “ойкумена” для позначення заселеної людиною частини Землі. Перший життєопис побуту та природних умов, зокрема скіфів, зробив Геродот (490-480 рр. і близько 425 р. до н. е.). Він згадує про “море в країні буддинів, що знаходиться в лісі з очеретяними заростями, у яких багато бобрів і видр”.

Серед давньогрецьких учених найбільший внесок у вивчення тварин і рослин зробив Аристотель та Теофраст. Аристотель (384-322 рр. до н. е.) описав 482 види тварин, поділивши їх на кровоносні і безкровні, висловив ідею про єдність природи і поступовий перехід від неживої природи до рослин, а від них – до тварин. Ідеї Аристотеля мали вплив на науковців майже протягом двох тисячоліть.

Учня й соратника Аристотеля – Теофрас-та (372-287 рр. до н. е.) – називають “батьком ботаніки”. Він написав дев’ять книг під загальною назвою “Дослідження про рослин” і шість книг “Про причини рослин”. Крім автохтонних (avroxOrnv – з грец. корінний житель) рослин він описав і тих, що були привезені з інших країн, зокрема, внаслідок військових походів. Своєрідність рослин, за Теофрастом, “створюються відмінністю місця”. Він писав також про вплив клімату на життя і особливості рослин, поділяє їх на дерева, чагарники й трави, виділяє суходільні та водні, а також подає чимало практичних порад щодо випалювання деревного вугілля, виготовлення дьогтю, смоли тощо.

Географічні знання античності узагальнив давньогрецький учений Страбон (64-63 рр. до н. е. – 23-24 рр. н. е.) у його сімнадцяти книгах під загальною назвою “Географія”. У цій праці вчений описав не лише природу, населення й господарство Греції, а й суміжних країн і народів. З часів Давнього Риму відома 37-томна праця Плінія Старшого (24-79 рр. н. е.) під назвою “Природна історія”, два перших томи якої присвячені живим організмам, описаним переважно за працями Аристотеля й Теоф-раста. Розкол на Східну й Західну Римські імперії (395 р. н. е.), а згодом і розвал Західної Римської імперії (476 р. н. е.) не збагатила науку новими відкриттями впродовж багатьох століть. Інший арабський вчений Ібн Рушд (латинізоване Аверос, 1126-1198) переклав арабською мовою праці Аристотеля. Від арабів знання попередніх учених перейшли в Південну Європу, зокрема, в Іспанію та Італію. У середньовічній Європі в той час незаперечно панувала релігійна ідеологія і науки (крім алхімії) майже не розвивалися. Переслідувалися будь-які спроби наукового пізнання живих істот, якщо наукові висновки не збігалися з біблійським змістом. За таких умов не тільки не нагромаджувалися нові знання, а й втрачалися ті, що були здобуті античними й арабськими вченими.

Розвиток наук в Європі розпочався з епохи Відродження (ХІІІ-XVI ст.). Здебільшого купці й мандрівники “привозять” відомості про природу й людей невідомих країн, що спричинило переосмислення багатьох істин. Професор Оксфордського університету Р. Бекон систематизував тогочасні знання у праці “Опера… інедіта” і напрочуд точно передбачив чимало наступних наукових відкриттів. Його вважають одним з основоположників географічної науки.

Наприкінці першого періоду відомості про рослинний світ і тваринне населення значно поповнилися. Цьому сприяли подорожі мандрівників, зокрема таких, як італієць Марко Поло. Екзотичні рослини поповнюють приватні ботанічні сади, а тварини – звіринці. Візантійський поет М. Філ (ХІІІ-XIV ст.) на підставі власних вражень від подорожі в Персію, Аравію, Індію пише поему “Про рослин” та “Про властивості тварин”. Завдяки винаходу італійського ботаніка Л. Гіні (початок XV! ст.) гербаризувати рослини розпочався обмін ними різних університетів і ботанічних садів. Це спричинило пошуки узагальнюючої системи стосовно нагромадженого матеріалу про живі організми, який набув широкого розвитку в наступному періоді біогеографічних досліджень.

Розвиток прогресивніших ринкових суспільно-економічних взаємин, характерних для другого періоду, спричинив активний пошук морських шляхів до Індії, наслідком чого стали Великі географічні відкриття. Це був великий поштовх до вивчення природи як ойкумени, так і заново відкритих країн. Ботанічні та зоологічні сади стали активно поповнюватися новими видами організмів і згодом перетворилися у справжні наукові центри. Тут не тільки проводилися ретельні систематичні спостереження за живими організмами та їх акліматизація, а й активний обмін екземплярами й особинами. З початку XVI ст. нагромаджується фактичний матеріал з ботаніки та зоології, який потребує узагальнення й систематизації на новій теоретичній основі.

Першою тогочасною системою рослинного світу стала система італійського ботаніка А. Чезальпіно, опублікована 1583 року під назвою “Шістнадцять книг про рослин” у Флоренції. А. Чезальпіно було відомо понад 1000 видів рослин, з яких 840 квіткових. Незважаючи на штучність цієї системи, вона вперше ґрунтувалася на об’єктивних ознаках рослин і, таким чином, з її допомогою вдалося виявити деякі родинні зв’язки між рослинами.

Систематизація зібраного матеріалу потребувала коротких чітких описів та назв рослин і тварин. Особлива заслуга у формуванні таких описів належить К. Баугіну (1560-1624), який п’ятнадцять-ма-двадцятьма словами охарактеризував понад 6 000 видів рослин. Назва складалася з двох частин. Так започатковувалася видова й родова, тобто бінарна назва.

Англійський природознавець Д. Рей (1628-1705) обґрунтував визначення виду і висловив думку про те, що види досить постійні, але можуть змінюватися. Д. Рей вперше поділив квіткових рослин на одно- і дводольних.

Завершує творення штучних систем класифікації живих організмів шведський вчений К. Ліней (1707-1778). У 1735 році він публікує працю “Система природи”, яка відіграла надзвичайно важливу роль у розвитку всієї біологічної науки. Вчений описав і систематизував близько 4,2 тис. зоологічних і 10 тис. ботанічних видів, запровадив чотиритаксономічний поділ (клас – загін – рід – вид), остаточно утвердив бінарну номенклатуру в назвах живих організмів, запровадив близько тисячі нових термінів і понять, якими наука користується досі.

Завдяки працям К. Лінея значною мірою вдалося навести порядок у великому флористично-фауністичному матеріалі, визначити головні причини різноманітності й закономірності поширення, а також способи розселення живих істот у різних за природними умовами регіонах земної кулі. Ботанічна географія на той час значно випереджала зоогеографію тому, що рослинність легше вивчати і матеріалів з ботаніки було нагромаджено значно більше. У той час рослин і тварин вивчали одні й ті ж дослідники. Розмежування на ботаніко- і зоогеографів відбулося у першій половині ХІХ ст.

На цьому етапі розвитку біогеографії цілковито панував біблійний світогляд. Спробу поєднати його із власним світобаченням здійснив К. Ліней. Він вважав, що “всі живі істоти було створено вищою силою на горі тропічного острова. У підніжжі гори виникли тропічні види, в середній частині – помірних широт, а біля вершини – мешканці полярних країн. Після цього море відступило, острів з ‘єднався з суходолом і всі істоти розселилися в ті місця, які були для них призначені вищою силою”. У цій гіпотезі відображено розуміння великим ученим природної зональності й висотної поясності.

Протягом п’ятнадцяти років територію Західного Сибіру досліджував хорват Ю. Крижанич, який у 1661-1676 роках відбував там заслання. Результати своїх досліджень він виклав у праці “Історія Сибіру”, яка вийшла друком лише 1890 року. Автор робить висновок про існування трьох зон (“трьох кліматів”) – тундри, тайги та степу з характерними для них кліматами, рослинністю і тваринним світом.

ПОДІЛИТИСЯ: