Кайнозойська ера (ератема, підеона) триває і сьогодні. Її вік налічує 66 млн. років. Тектонічні, геологічні й кліматичні процеси сформували такі фізико-географічні умови, в яких головну роль відіграють середовища тварин ссавців і птахів, а середовище рослин – покритонасінні або квіткові.
Наприкінці цієї ери з’явилася людина, яка тепер стала важливим (якщо не найважливішим) чинником зміни природного довкілля.
Кайнозойську еру поділяють на три періоди: палеогеновий, неогеновий і четвертинний.
Палеоген і неоген до 60-х років ХХ ст. об’єднували в єдиний третинний період, протягом якого формувалася арктотретинна флора. Саме її вважають попередницею сучасних тропічної, субтропічної і помірної рослинностей північної півкулі.
Для кайнозойської ери характерний альпійський орогенез, що охопив Євразію і Америку. Гірські системи Альп, Карпат, Кавказу, Паміру, Гімалаїв зайняли акваторію теплого серединного океану Тетіс. Літосферні плити зайняли положення, близьке до сучасного, і стали фундаментом у розподілі океану і суходолу.
Протягом палеогену суходіл покривали тропічні й субтропічні ліси, які завдяки дослідженням українського палеоботаніка, академіка А. Криштофовича (1885-1953) названі “полтавською флорою”. Полтавська палеогенова флора складалася з:
- магнолій;
- пальм;
- вічнозелених дубів і буків;
- евкаліптів;
- фікусів;
- камфорних лаврів;
- хлібного і гранатового дерев та інших видів і родів.
Північні материки в той час були з’єднані суходільними мостами, тому у флорі трапляються північноамериканські види, такі як:
- секвоя;
- болотний кипарис;
- гінкго;
- ліквідамбар;
- протейні.
Північніше помірних широт аж до островів Шпіцбергена і Гренландії поширилися листопадні широколистяні ліси, у яких траплялися й субтропічні види.
У фауні палеогену з мікроорганізмів широке поширення мали фораменіфери – нумуліти, раковини яких утворюють багатометрові (декілька десятків метрів) відклади.
Двостулкові і черевоногі молюски, морські їжаки і раки-остраподи, кісткові й хрящові риби населяють солоні й прісноводні водойми. Серед хребетних – ссавці і птахи (беззубі) зайняли панівне становище. Земноводні та плазуни були нечисленними.
Відомі лише:
- гігантські саламандри;
- жаби;
- черепахи;
- ящірки;
- крокодили та гадюки.
Стосовно морської фауни, то в неогені розвивалися ті ж групи, що і в палеогені. З морських ссавців зустрічається кит. Примітивні форми наземних ссавців (давні хижаки, великі непарнокопитні, парнокопитні та інші) вимирають. Панівне становище займають ті родини й роди хижаків, хоботних та копитних, які продовжують існувати в наш час.
Це давні:
- ведмеді;
- антилопи;
- бики;
- жирафи;
- слони;
- вівці;
- кози.
Всі вони з’явилися на початку неогену – в ранньому міоцені. Наприкінці міоцена і в ранньому пліоцені з’являються людиноподібні мавпи, гіпопотами, олені, справжні коні, мастодонти, слони, шаблезубі тигри. Найважливішою особливістю пізнього пліоцену є виникнення представників роду Ното – людини.
Останній період кайнозою – четвертинний (Ж. Денуайє, 1829), або антропогеновий (А. Павлов, 1922), триває за різними даними від 3,3 до 0,7 млн років (у цей час прийнято вважати 1,8 млн років). Його особливості є такі:
- поява і розвиток людини та її матеріальної культури;
- різкі й багаторазові коливання клімату, що призводили до зледенінь і потеплінь великих регіонів зі всіма наслідками для живої й неживої природи;
- планетарні зміни рівня Світового океану, його трансгресії і регресії та наслідки цих змін.
Похолодання спричинили пристосування органічного світу до екстремальних умов. Флору і фауну зледеніння витісняли у південніші широти. Так було втрачено велику кількість видів, зокрема хвойних, вижили сосна (Pinus), ялиця (Abies), яловець (Juniperus) та ін.
На Волино-Поділлі, південних схилах Східно-Європейської височини, півдні Уралу в захищених місцях-схованках, які назвали рефугіумами (refugium, лат. – сховище), збереглися від наступу максимального Дніпровського зледеніння представники арктотретинної флори.
До складу фауни в цей холодний і засушливий період належали лише пристосовані до таких умов тварини:
- мамонт;
- північний олень;
- шерстистий носоріг;
- вівцебик;
- песець;
- лемінги;
- біла куріпка.
Південніше від прильодовикової холодної зони простяглися зони лісостепу і степу, для яких характерними були такі стадні тварини, як:
- олені;
- коні;
- бізони;
- сайгаки;
- навіть верблюди.
Танення льодовика, спричинене глобальним потеплінням, стало причиною розселення загнаної зледенінням у рефугіуми теплолюбної флори і фауни. Арктоальпійські види зайняли гірські системи півдня Європи, а також високі широти сучасної тундри і лісотундри. Окремі види, такі як:
- чорниця (Vaccinium myrtillus);
- буяхи або лохина (Vuliginosum);
- тирлич (Gentiana);
- жовтець (Ranunculus);
- калюжниця (Caltna);
- бедренець (Pimpinella)
Всі вони зуміли пристосуватися до нових кліматичних умов і зайняти екологічні ніші в рівнинних і гірських ландшафтах.
У 1982 році більшість фахівців визнали, що тривалість антропогену – 1,8 млн років. За цей час людина “пройшла” складний шлях еволюції від людиноподібної мавпи (рамапітека) до сучасної розумної людини (Homo sapiens). З початку голоцену, який триває 10 тис. років, панує сучасна людина, яка, на думку Р. Флінта (1978),
“несе відповідальність не тільки за власну долю, а й за інших людей, інших живих істот і природних процесів, що відбуваються на Землі – обов ‘язок захистити наше довкілля від розрухи. Здатність бути відповідальним, якою з усіх живих істот наділена лише людина, може, і є головна ознака того, що ми називаємо цивілізацією”.
Розглянувши погляди на проблему виникнення життя на Землі і його тривалу еволюцію від найпримітивніших до сучасних представників, ми маємо обґрунтовані підстави ознайомитись з сучасною мегасистемою органічного світу.