Індукція, дедукція. Рівні узагальнення в діагностиці

Усі клінічні та інструментальні дослідження, що проводяться в клініці, мають своєю метою постановку правильного діагнозу. Це дуже складне й відповідальне завдання, оскільки від поставленого діагнозу залежить характер призначеного лікування і в кінцевому підсумку його результат.
Індукція – метод переробки інформації, коли від загального переходять до приватного. Це означає, що лікар, обстежуючи хворого, виявляє деякі симптоми. Ряд з них є загальним для великої групи захворювань, інші більш специфічні. Виходячи з останньої групи симптомів, ставиться Можливий діагноз. Знаючи класичну картину хвороби, лікар припускає для підтвердження своєї гіпотези виявити у хворого і інші симптоми цього захворювання і тим самим підтвердити свою гіпотезу і виставити остаточний діагноз. Наприклад, при огляді живота хворого лікар звернув увагу на наявність на передній черевній стінці розширених вен при збільшенні живота в розмірах. Симптом розширених вен передньої черевної стінки є типовим для цирозу печінки («голова медузи»), а збільшений живіт дозволяє припустити асцит. Асцит не є специфічним ознакою і зустрічається при різних захворюваннях, але, оскільки передбачається цироз печінки, асцит також можна розцінити на користь можливого діагнозу. У подальшому проводяться клінічні та інструментальні методи дослідження для підтвердження цього діагнозу. Цей метод має головний недолік настільки грубий підхід до діагностики не дозволяє повністю оцінити стан хворого з урахуванням всіх особливостей процесу, визначити причину захворювання, виявити супутні захворювання.
Дедукція – це логічний метод, що дозволяє від приватного, виявлених деталей перейти до загального, зробити основний висновок. Для цього лікар, зробивши повне клінічне та інструментальне дослідження, оцінює результати і на підставі оцінки всіх (нехай навіть незначних) симптомів ставить Можливий діагноз. Це відбувається наступним чином. Визначають усі можливі симптоми, на їх підставі виділяють синдроми. На підставі сукупності виділених синдромів припускають різні захворювання. Іноді сукупність синдромів не викликає сумніву в діагнозі, в інших випадках основною синдром може зустрічатися при різних захворюваннях. Тоді виникає необхідність в проведенні диференціального діагнозу. Наприклад, у хворого виділені основні синдроми: жовтяниця, геморагічний синдром, диспептический синдром, лабораторний синдром холестазу, загальзапальні синдром. На підставі цих синдромів припускають залучення печінки в патологічний, імовірно запальний процес. Однак ці синдроми можуть зустрічатися як прояв інших захворювань гепатобіліарного тракту або інших систем органів. Крім того, частково ці синдроми можуть зустрічатися в рамках конкуруючого захворювання. В рамках основного синдрому – жовтяниці – виключають гемолітичний і механічний її варіанти. Після цього діагноз гепатиту стає більш імовірним. Визначивши його природу, можна виставити остаточний діагноз.

Посилання на основну публікацію