1. Моя освіта – реферати, конспекти, доповіді
  2. Біологія
  3. Головні ознаки біоценозу

Головні ознаки біоценозу

Біогеографія головну увагу зосереджує на закономірностях і особливостях розселення та розміщення угруповань живих організмів (біоценозів) у природному довкіллі (біотопах), котрі в своїй суперечливій єдності формують біологічне та ландшафтне різноманіття (розмаїття). Первинними ланками ієрархічних систем такого розмаїття є біогеоценози, екосистеми, ландшафтні системи, геореали рівня асоціацій біоценозів, мікроекосистеми, фації, варіанти геореалів.

Сутнісні та картографічні польові дослідження геопросторових систем за заздалегідь заданою програмою розпочинаються здебільшого з фіксацій видового складу, структури та місцеположення біоценозу. Саме ці ознаки біоценозу вважають головними. Основу будь-якого як суходільного, так і водного біоценозу становить фітоценоз. Зооценоз, мікоценоз, мікробоценоз зазвичай є похідними від фітоценозу. З огляду на це головна увага у процесі дослідження біоценозу приділяється видовому складу, структурі та місцю розташування фітоценотичного покриву, який є комплексним індикатором не лише біоценозу, а й біогеоценозу та ландшафтної системи загалом.

Склад і будова біоценозів, їхній аспект, характер взаємозв’язків між компонентами змінюються залежно від екологічних чинників: літологічного складу порід, рельєфу, ґрунтів, гідрокліматичних умов тощо. З огляду на це набір біоценозів, їхні особливості змінюються не тільки в межах кліматичних зон та регіональних утворень, а також у межах окремих ландшафтів. Завдяки поєднанню біологічних і географічних закономірностей біоценоз є біологічним і географічним поняттям.

Виникає запитання: яку за розмірами територію, заселену живими організмами, можна вважати біоценозом? На думку А. Воронова, найменшою категорією, яку можна вважати біоценозом, є сукупність рослин, тварин і мікроорганізмів, які заселяють найменшу морфологічну частину ландшафту – фацію (Н. Солнцев, 1948), або біогеоценоз (В. Сукачев, 1950).

Отже, в територіальному плані межі біоценозу збігаються з межами фації – найменшого за площею фізико-географічного об’єкта, який водночас є найбільш однорідним за фізико-географічними умовами. Сукупність фізико-географічних умов (або природних чинників довкілля) утворюють біотоп, або місцеположення. Стосовно наземних тварин, як синонім терміна “місцеположення”, найчастіше застосовують термін “стація” – ділянка геопростору із сукупністю фізико-географічних умов, необхідних для існування тваринного виду, наприклад, стація білки, стація лисиці тощо.

Біотопи територіально об’єднані у більші підрозділи, які називають біохори (грец. Sio іхюра – простір). Зокрема, біотопи зандрових і алювіальних рівнин, еолових і льодовикових форм рельєфу з виходами корінних порід утворюють поліську біохору. Однак частіше біохору ототожнюють з природною зоною. Зокрема, біотопи піщаних, глинистих, кам’янистих та інших пустель утворюють біохору пустель. Найбільші підрозділи географічної оболонки – суходіл, океан, внутрішні моря та водойми з відповідним набором абіотичних чинників утворюють життєві області, які поділяють на біохори (природні області).

Дослідження будь-якого біоценозу починають з визначення: а) видового складу; б) структури; в) біотопу. Під видовим складом розуміють весь набір видів рослин, тварин, грибів і мікроорганізмів, які трапляються в межах певного біотопу. Видовий склад фітоценозу, порівняно із зооценозом, є переважно стабільним. Тварини рухливі й можуть мігрувати з місця на місце. Тому визначити їхню кількість досить складно. Ще складніше визначити видовий склад грибів та мікроорганізмів.

Найбільшим видовим багатством характеризуються біоценози, що утворюють біом екваторіальних і тропічних вологих лісів, найменшим, відповідно, біоценози, що утворюють біом полярних льодових пустель. Серед наземних біоценозів найбільшим видовим багатством характеризуються квіткові рослини, дещо меншим – гриби; серед тварин – комахи, а найменшим – птахи і ссавці. Біоценози тундри мають найбільше видове багатство мохів і лишайників.

Кожний біоценоз характеризується певною кількістю видів. Для зручності порівняння різних біоценозів користуються поняттям видова рясність, яка визначається на підставі підрахунку кількості видів на одиницю площі – 1 м2, 100 м2, 1 га і т. д. Сукупність особин певного виду в біоценозі має назву популяції.

Отже, біоценоз складається з популяцій різних видів – популяція бука європейського, популяція зайця-русака тощо.

Види, що утворюють біоценоз, відіграють у ньому неоднакову роль. Кількісні співвідношення між видами можна охарактеризувати двома методами. Розрізняють метод абсолютного обліку, коли визначають кількість особин виду без співвідношення до кількості особин інших видів, і метод відносного обліку, коли визначають співвідношення між кількістю різних видів, що належать до складу біоценозу. Звісно, що методи абсолютного обліку точніші. Проте вони надзвичайно трудомісткі і, як не парадоксально, не дають правильного уявлення про сутнісні ознаки біоценозу. Адже особини бука і яглиці, лося і полівки різняться за своїм впливом одне на одного і на довкілля. Для рухливих тварин і тих, що ведуть потайний спосіб життя, метод абсолютного обліку важко застосувати.

Щоб визначити видову рясність, найчастіше застосовують бальний метод оцінювання рослин і тварин, який значно простіший і придатніший для таких потреб. За його допомогою можна одержати уявлення про значення і роль окремих видів для біоценозу загалом. Найчастіше для визначення рясності рослин користуються шкалою Друде (в дужках зазначено приблизний відсоток кількості або покриття території):

  • Un (unicum) – дуже рідко
  • Sol (solitariae) – одинично (до 0,16);
  • Sp (sparsae) – мало або рідко(0,68);
  • Cop1 (copiosae) – досить багато (4);
  • Cop2 (copiosae) – багато (20);
  • Cop3 (copiosae) – дуже багато (100);
  • Soc (sociales) – рясно (понад 100)
ПОДІЛИТИСЯ: