Ендеміки і релікти

На противагу космополітам ендеміки, або ендеми, мають обмежений ареал, тобто не виходять за межі природної області або провінції, котрі мають виразні фізико-географічні особливості. Деякі вчені вважають, що поняття “ендемік” вживають до тих видів і родів організмів, які поширені в межах одного материка або лише в його частині. Ендемізм особливо характерний для ізольованих територій. Прикладами таких територій є віддалені від материків острови або, навпаки, озера, віддалені від морів.

Для регіонів, ізольованих від решти материка горами, пустинями чи водними об’єктами, також характерний видовий ендемізм. Зокрема, унікальну ендемічну флору має Капський півострів на півдні Африки. Там із майже семи тисяч видів рослин близько 90% – ендеміки. В Україні високим ендемізмом характеризуються Кримські гори. Там проростає понад 240 видів ендемічних рослин. Наприклад, сосна Станкевича (Pinus stankevichii) і сосна Палласова (P. pallasiana), ареали яких обмежуються відповідно Південним берегом Криму і Кримськими горами.

Яскраво вираженим ендемізмом характеризується озеро Байкал, де з 600 видів рослин і удвічі більше тварин 3/4 становлять ендеміки. Видовий ендемізм характерний також для гірських вершин, приклади яких наводили вище. Залежно від віку вирізняють пелеоендеміків і неоендеміків. Палеоендеміками є австралійська фауна, гінкго дволопатеве (Ginkgo biloba), риба латимерія (Latimeria chalumnae) – представник давно вимерлої родини кистеперих риб. Неоендеміками вважають, зокрема з рослин, багато видів полину (Artemisia) і астрагалу (Astragalus), які, виникнувши в Середній Азії, поступово розширюють свій ареал. Серед неоендеміків Британських островів називають білку (Sciurus vulgaris leucourus), яка вирізняється від континентальної світлішим забарвленням шерсті. Палеоендемізм – це ознака звуження ареалу виду, що згасає, а неоендемізм – ознака, яка характеризує розширення ареалу молодого виду, який прогресує в сучасних умовах.

Палеоендеміки зазвичай є “чужими” видами для сучасних природних умов. У минулі геологічні епохи вони були широкопоширеними. Такі види одержали назву реліктових або реліктів. Якщо вид відділений від головного ареалу й утворює своєрідний острів, то в такому випадку йдеться про ексклав. Такі острови формуються внаслідок зменшення площі ареалу, зумовленого кліматичними чи антропічними чинниками. Релікти поділяють на кліматичні (пов’язують із материковими зледеніннями), едафічні, або геоморфологічні, пов’язані зі зміною едафічних чинників, і формаційні, тобто такі, які належать до живих рослинних формацій.

Кліматичні релікти, зокрема в помірних широтах північної півкулі, – це насамперед ті види (роди), які збереглися з попередніх періодів (палеогену й неогену) в сховищах (рефугіумах) долини Дністра, Південного Поділля, південних відрогів Уралу, півдня Далекого Сходу, Західного Закавказзя. На Поліссі, в долині Дніпра, Дністра, Дону кліматичним реліктом є, зокрема, водна папороть – сальвінія плаваюча (Salvinia natans), яка збереглася з теплішого періоду. Реліктова флора й фауна здебільшого збереглася на окремих ділянках (тепліших чи холодніших) гірських систем, які сприяли їхньому збереженню.

Зміна льодовикових періодів і міжльодовикові потепління спричинили міграцію флори і фауни відповідно на південь і в зворотному напрямку. Водночас частина видів, коли відступав льодовик залишалася на теренах, заселених в час покривних зледенінь, і тепер вони наявні значно південніше їхнього головного ареалу. Такі анклави називають льодовиковими реліктами. Для Полісся такими реліктами є бруд (Ledum palustris), лохина (Vaccinium uliginosum) та інші болотні види. Представники післяльодовикового пустинно-степового посушливого періоду трапляються північніше від їхнього головного ареалу. Такими є, зокрема:

  • анклави вишні степової (Cerasus fruticosa);
  • мигдалю степового (Amygdalis nana);
  • деяких видів ковили (Stipa).

Всі ці види (роди) приурочені до сухих тепліших схилів з легкими ґрунтами.

Едафічні релікти є свідками змін, наприклад, піщаних ґрунтів (суглинковими і глинистими) внаслідок ерозійних чи дефляційних процесів, або навпаки. Зміна берегової лінії озер, що висихають, чи морів що відступають також спричиняє зміни ґрунтового покриву, і відповідний флористичний і фауністичний склад біоти.

Формаційні релікти є наслідком зміни однієї рослинної формації іншою, коли окремі види продовжують розвиватися в складі обох формацій. Зокрема, місцезростання анемони дібровної в складі хвойних лісів свідчить про те, що в попередні періоди тут були поширені широколистяні ліси. А наявність окремих особин ялини в дібровах навпаки свідчить про те, що широколистяні ліси тут витіснили попередню формацію темнохвойних лісостанів.

Вік формаційних реліктів вимірюється сотнями років, тоді як кліматичних – тисячоліттями. Виділення кліматичних, едафічних і формаційних реліктів є достатньо умовним, оскільки всі вони взаємозалежні. Адже зміна клімату обов’язково відображається на трансформації ґрунтово-рослинного покриву і тваринного населення.

Реліктами серед тваринного населення вважають ті види й роди, ареал яких зменшується, оскільки сучасні умови є не цілком сприятливі для їхнього розвитку, тобто не відповідають їхнім екологічним потребам. Зменшується й кількість популяцій таких видів. Вони можуть бути давні за віком (гатерія) і порівняно молодими (біла куріпка в Альпах). Поняття “релікт” і “палеоендемік” мають спільні ознаки. Відмінність у тому, що релікт не завжди має обмежений ареал, а може займати значну територію. Ареал палеоендеміка завжди є обмеженим.

Author: Олександр
Фанат своєї справи і просто крутий чувак.