Екологічна біогеографія

Живі організми та їхні угруповання перебувають у тісній єдності з абіотичним природним довкіллям. Видовий склад і структура екосистем перебувають в динамічному зв’язку із зміною геопросторових чинників у просторі й часі. На це вперше звернув увагу О. Гумбольдт, а розробляли цей напрям і географи, і біологи доти, поки цей розділ науки не одержав власної назви й місця в системі природничих наук, зокрема в біогеографії. Завдяки Р. Мак-Артуру (1972) аналіз географічного розподілу живих організмів та їхніх угруповань, що визначаються дією фізико-географічних чинників, одержав назву “географічна екологія”.

Біогеографію й екологію неодноразово “ідентифікували”, вводили окремими розділами одну в іншу, обидві науки зачисляли до біології тощо. Це призвело до того, що деякі вчені не простежували відмінність між ними. Насправді ж ці науки самостійні, кожна володіє власною методологією, своїм арсеналом об’єктів, методів, засобів дослідження, своєю історією розвитку.

Екологічна біогеографія, спираючись на фундаментальні ідеї сучасного ландшафтознавства, розвиває екологічну парадигму. Згідно із сучасними поглядами про ієрархічну організацію біосфери в її широкому розумінні (В. Вернадський) закономірності й структури можна розглядати у різних масштабних рівнях: глобальному, регіональному, локальному. Адже будь-яка екологічна проблема має своє “геопросторове вираження” та фізико-хімічні параметри. Універсальне значення для вивчення екологічних ситуацій і станів та розробки територіальних характеристик екологічних проблем має ландшафтознавчий підхід, що забезпечує їх зв’язок з конкретними ландшафтними системами – структурними підрозділами природного середовища.

Екологічна біогеографія широко застосовує методи градієнтного аналізу (Л. Раменський, А. Тишков), які дають змогу досліджувати біоту через певні інтервали градієнта умов існування (тепло, волога, тиск тощо). Зміна кількості організмів відповідно до певних градієнтів довкілля свідчить про те, що популяція кожного виду ставить специфічні вимоги до умов місцезростання і тому має власні ділянки домінування. Безперервне заміщення одних видів іншими відповідно до градієнта умов довкілля створює біотичний континіум. Уривчастість або різкий перехід від однієї однорідної ділянки до іншої може бути пов’язаний з наявністю порогових (дискретних) величин в умовах природного довкілля, що безперервно змінюється. З огляду на це виникло поняття “екотон”, тобто перехідне угруповання організмів між двома різнотипними угрупованнями. Екотон населяють види – представники обох суміжних біоценозів, а також так звані крайові види. Деякі вчені, зокрема відомий німецький ботаніко-географ і еколог Г. Вальтер (1976), екотоном вважають лісостеп – контактну територію між лісовою і степовою зонами.

На підставі найважливіших кліматичних показників виділяють біокліматичні області, екорегіони (Rowe, 1959; Bailey, 1998), що стало зручним прийомом для екологічного поділу геопростору. Фахівці Фундації дикої природи (США) підготовили карту наземних екорегіонів світу, що розміщена в Інтернеті. Вона призначена для пізнання особливостей сучасного розподілу комплексів наземних організмів на планеті й глобального планування щодо їх збереження. Карта дає можливість оцінити ендемізм високого рівня відповідно до екологічної специфіки місцезростань, з виділенням центрів видової різноманітності та визначенням пріоритетних місць охорони.

Сьогодні визначено головні закономірності диференціації “плівки життя” на глобальному рівні, що відображено в схемах флористичного, фауністичного і біотичного районувань (Дарлінгтон, Тахтадж’ян, Удварді та ін.). Є значні напрацювання щодо районування рослинного покриву окремих областей і великих регіонів. Водночас аналіз нових даних про біорізноманіття різних регіонів світу, одержаних останнім часом, свідчить про те, що багато питань територіальної диференціації біоти на регіональному рівні ще чекають свого вирішення.

Author: Олександр
Фанат своєї справи і просто крутий чувак.