1. Моя освіта – реферати, конспекти, доповіді
  2. Біологія
  3. Едафічні чинники

Едафічні чинники

Едафічні чинники (грец. єдафдд – земля, ґрунт) – це чинники, що характеризують ґрунт, який є субстратом для рослин і базисом для тварин. З ґрунту рослини споживають воду і поживні речовини. Життєдіяльність рослин вирізняються фізико-хімічними властивостями ґрунтів та сукупністю мікроорганізмів і тварин, які населяють ці ґрунти.

Ґрунтовий покрив почав формуватися на суходолі тоді, коли тут поселилися перші наземні рослини. Формування певного типу ґрунту залежить від багатьох чинників, головними з яких є гірські ґрунтотворні, або материнські породи, кліматичні й гідрологічні умови та сукупність організмів і, насамперед, мікроорганізмів, які населяють певну місцевість. Отже, фізичні властивості, хімічний склад і біотичне різноманіття є визначальними серед едафічних чинників.

Серед фізичних властивостей структура ґрунту має надзвичайно важливе значення для рослин і тварин. Вона характеризується гранулометричним складом. Структурними вважають ґрунти, що складаються з фракцій, діаметр яких становить понад 0,01 мм, а агрономічно цінними, коли структурні водотривкі агрегати мають розміри від 1 до 10 мм. Залежно від співвідношення піщаних і глинистих фракцій вирізняють піщані, супіщані, суглинисті й глинисті ґрунти. Щодо гранулометричного складу ґрунти поділяють на декілька груп: петрофіти (грец. жєтра – скеля), псамофіти (грец. щарод – пісок). Структурні ґрунти ліпше утримують вологу, а безструктурні її легко поглинають і швидко випаровують.

Серед фізичних властивостей важливе екологічне значення має капілярність (або пористість) ґрунту. Завдяки капілярності ґрунту поверхневі горизонти, висихаючи, зволожуються вологою, що збереглася в нижчих шарах. Найліпша структура в чорноземних і лучних ґрунтів, найгірша – у підзолистих і дерново-підзолистих.

До важливих фізичних властивостей ґрунту належить вологоємність. Є повна та відносна вологоємність. Повна вологоємність настає за повного насичення ґрунту атмосферними опадами внаслідок тривалих дощів або танення снігового покриву. Більшу частину цієї вологи випаровують, поглинають і транспірують рослини, а менша просочується в нижні горизонти і формує відносну вологоємність ґрунту. За даними І. М. Григора і В. А. Соломахи (2000), у чорноземах відносна вологоємність становить 59% від повної, в суглинках -43%, а у супіщаних ґрунтах – 23%. Водночас у чорноземах міститься 8,0-8,5% недоступної для рослин вологи, в глинистих – 6,5-7,0%, у піщаних – 2,0-2,5%. Рослини, і меншою мірою тварини, чутливо реагують на хімічний склад ґрунту. Це очевидно, адже вони з нього отримують воду і поживні речовини, макро-, мікро- й ультрамікроелементи. Не менш важливе значення на розвиток кореневої системи та ріст рослин, а також біохімічних процесів має кислотно-лужна рівновага ґрунтового розчину, яка вирізняється концентрацією вільних обмінних іонів водню (рН). Насиченість ґрунту іонами водню відбувається в процесі окисно-відновних реакцій вугільної та органічних кислот.

Вирізняють загальну, обмінну й актуальну кислотність. Загальна кислотність визначається надлишком вільних іонів водню, а обмінна – надлишком обмінних іонів алюмінію, або ґрунтових колоїдів. Актуальна кислотність, або рН, є від’ємним логарифмом активності водневих іонів у певному розчині. Виділяють три головні рівні кислотно-лужної рівноваги (рН), котрі характеризують реакцію ґрунтового розчину: кисла (рН 2,4-6,7^, нейтральна (рН 6,7-7,0) та лужна (рН 7,0-14).

На кислотність ґрунту впливають різноманітні чинники. Зокрема, в умовах високої вологості формуються вилуговані та кислі ґрунти. Кислі – це ґрунти, материнськими породами яких є граніти, гнейси, андезити. На карбонатних породах (лесах, вапняках, мергелях та продуктах їх звітрювання) формуються нейтральні ґрунти. Підкислюються ґрунти і внаслідок виділення рослинами в ґрунтовий розчин діоксиду вуглецю та органічних кислот, тому під хвойними лісами ґрунти значно кисліші, ніж під широколистяними.

Щодо кислотно-лужної рівноваги ґрунтів рослин поділяють на чотири групи: ацидофіли, нейтрофіли, базифіли та індиферентні види (деякі автори, зокрема Браун-Бланке, крім чотирьох основних, виділяє ще п’ять проміжних груп).

Ацидофіли (лат. acidus – кислий) – рослини, які пристосувалися до ґрунтів з кислою реакцією ґрунтового розчину (рН 2,4-6,0). Прикладом крайніх ацидофілів (рН 2,4-5,0) є журавлина дрібноплідна (Oxycoccus microcarpus), помірних (рН 5,0-6,2) – біловус стиснутий (Nardus stricta), слабких (рН 6,3-6,7) – суниці лісові (Fragaria vesca).

Нейтрофіли (лат. neuter – ні той, ні інший) – рослини, для яких оптимальною є нейтральна (рН 6,7-7,0) реакція ґрунтового розчину. До них належить конюшина біла (Trifolium repens), тимофіївка лучна (Phleum pratense), горох (Pisum sativum), соняшник (Helianthus an-nuus) та інші.

Базифіли (грец. p&mq – основа) – рослини, приурочені до ґрунтів з лужною реакцією ґрунтового розчину (рН понад 7,0). Їх поділяють на слабких базифілів і власне базифілів. Слабкі базифіли посідають проміжне місце між нейтрофілами і власне базифілами. Найсприятливіші для них ґрунти з рН 7,0-8,0. Це такі представники, як люцерна жовта (Medicago falcata), лядвенець рогатий (Lotus corniculatus), бавовник трав’янистий (Cossypium herbaceum). Власне базифіли проростають на ґрунтах з рН 8,0-14,0. Однак для більшості власне базифілів найсприятливішими є ґрунти, рН яких не перевищує 8,0-9,0. Це петунія (Petunia), покісниця (Pucinellia), содник солончаковий (Suaeda salsa).

Індиферентні рослини (лат. indifferens – байдужий) не виявляють замітної диференційованості до ґрунтів з певною кислотністю, а ростуть як на кислих, так і на нейтральних та вилугуваних ґрунтах. Представниками цієї групи є конвалія, дуб звичайний, сосна звичайна, лишайники, а також птахи і ссавці.

ПОДІЛИТИСЯ: