Додарвінівський період в історії розвитку теорії еволюції

Ідеї про змінюваність живих організмів висловлювалися ще античними авторами (Емпедокл, Геракліт, Аристотель, Лукрецій та ін.) Однак ці уявлення були підчас умоглядні, нерідко доповнюючи деталями очевидною фантазії. Вони входили в загальнофілософську концепцію змінності всього сущого («Все тече, і все змінюється»).

Починаючи з епохи Відродження (XIV-XVI ст.) Відбувається інтенсивне накопичення величезного фактичного матеріалу з вивчення рослин і тварин. Істотно розширюються пізнання про різноманіття видів. У біологічних дослідженнях все більше застосовуються порівняльний та експериментальні методи, винаходиться мікроскоп.

На підставі глибокого вивчення різних видів організмів стає очевидним, що вони дуже різняться за складністю своєї будови. Це зумовило переосмислення принципу градації (вперше сформульованого ще Аристотелем), тобто класифікації організмів за ступенем складності їх організації, що втілювалося в побудові «сходів істот». Так, Ш. Бонні в середині XVIII в. запропонував свій варіант «драбини», на сходах якої послідовно розташувалися рослини, комахи, черви, риби, птахи, ссавці, мавпи і людина (рис. 69).

Однак Ш. Бонні, як і багато інших авторів (і К. Лінней в тому числі), не пов’язував свою конструкцію з ідеєю розвитку природи.

Наприкінці XVIII в. в біології набуває поширення трансформізм – ідея про зміну і перетворенні форм організмів, походження одних видів від інших (Ж. Бюффон, Е. Ж. Сент-Ілер, К. Ц. Рулье та ін.) Хоча її прихильники і не створили цільного вчення про історичний процес розвитку живої природи, їх роботи підготували новий етап у розвитку еволюційного вчення – зародження перших еволюційних гіпотез. Особливе місце серед них займає теорія Ж. Б. Ламарка (1809 р.), в якій робиться спроба пояснити причини і рушійні сили еволюційного процесу.

Розкриваючи механізми еволюції, Ж. Б. Ламарк стверджував, що всім живим істотам притаманна мінливість, що проявляється в результаті дії факторів зовнішнього середовища. При цьому вчений висував на перший план здатність набувати нові ознаки в результаті «вживання чи невживання органів» і успадковувати їх (рис. 70).

Він вважав, що жирафи витягали шию, намагаючись дотягнутися до верхніх гілок дерев, а потім передавали цю ознаку своїм нащадкам. Хрестик на стовбурі дерева (середній малюнок) позначає схрещування між двома особинами [1]
Його трактування механізмів мінливості виявилася невірною; пізніше (вже в ХХ ст.) завдяки розвитку генетики були розкриті інші підстави (див. главу 10).

У своїй теорії Ж. Б. Ламарк висловлює ще одне важливе положення: розвиток організмів у процесі еволюції має прогресивний характер – від більш простих форм до більш складних і досконалим. Однак причину цього він пояснював наявністю у живих істот «внутрішнього прагнення до вдосконалення».
Незважаючи на помилковість пояснення механізмів еволюції, історична роль гіпотези Ж. Б. Ламарка незаперечна. У ній містилися важливі ідеї – про роль середовища в еволюційному процесі, мінливості як фундаментальну властивість живих істот і прогресивний характер еволюції, саме тому Ж. Б. Ламарка по праву вважають першим еволюціоністом.

Посилання на основну публікацію