1. Моя освіта – реферати, конспекти, доповіді
  2. Біологія
  3. Центри походження культурних рослин та свійських тварин

Центри походження культурних рослин та свійських тварин

Землеробська культура в деяких народів виникла понад 10 тис. років тому. За цей період людство залучило в агровиробничий процес понад 2 500 видів диких рослин, що становить 5% від кількості відомих науці видів. Ці рослини займають тепер значні площі посівів і насаджень на місці колишньої лісової, лучної та болотної рослинності.

Галузь біогеографії, що вивчає центри походження та поширення культурних рослин, їхню пристосованість до ґрунтово-кліматичних умовиу різних регіонах суходолу, називають географією культурних рослин.

За походженням і віком культурні рослини поділяють на три групи: давні, або археофіти, сегетальні, або ті, що ростуть у посівах сільськогосподарських культур, і молоді, або неофіти. Час і місце залучення давніх (археофітних) видів у культуру землеробства з’ясувати дуже важко, тому що їхні прародичі в природному стані не збереглися або невиявлені. Центри походження таких культурних рослин визначені за опосередкованими ознаками. До цієї групи належать:

  • просо;
  • сорго;
  • горох;
  • біб;
  • фасоля та інші види.

Сегетальні види рослин стали об’єктами землеробської культури в тих регіонах, де культурні рослини не змогли належним чином адаптуватися до ґрунтово-кліматичних умов і давали низький врожай. Зокрема, внаслідок просування землеробства на північ озиме жито витіснило вимогливішу до природних умов пшеницю, а така культура, як рижій льоновий (Camelina alyssum), яка поширена в Західному Сибірі як олійна, в умовах Полісся супроводжує посіви льону. Молоді (неофітні) види культурних рослин походять від предків, які досі поширені в дикому стані. З огляду на це, з’ясувати центри походження їхнього окультурення значно легше. До таких видів належать:

  • плодові (яблуня, груша, слива, вишня, аґрус, смородина, малина, суниця);
  • усі баштанні (кавун, диня);
  • овочеві (буряк, редька, ріпа, редиска, морква) та ін.

Селекціонерам добре відомо, що для виведення нових високоврожайних і стійких до захворювання сортів культурних рослин найліпшим матеріалом є дикорослі види. Саме це стало поштовхом для ретельних досліджень центрів походження культурних рослин і свійських тварин. Вивчення географії культурних рослин започаткували ще древні вчені. Вони вважали, що протягом тисячоліть людина вирощує деякі рослини, і що вони суттєво вирізняються від їхніх прародичів, втрачають частину природних властивостей. Зокрема, деякі рослини втрачають властивості до природного розсіювання, а свійські тварини – захисне забарвлення шкіри, властиве їхнім диким предкам.

У новий і новітній часи географію культурних рослин розробляли такі всесвітньо відомі дослідники, як:

  • О. Гумбольдт;
  • Ч. Дарвін;
  • А. Декандоль.

А. Декандоль вперше 1880 року описав географічні області походження культурних рослин. Його описи стосуються великих регіонів, в тому числі й цілих континентів.

Визначенням центрів походження культурних рослин і свійських тварин все дослідницьке життя займався видатний російський біограф і генетик, академік М. Вавилов (1887-1943). Він запропонував новий метод, який назвав диференційованим. Сутність цього методу полягає в тому, що колекцію певної культурної рослини, зібраної в різних місцях вирощування, детально аналізують з морфологічного, фізіологічного й генетичного поглядів, визначають область максимального зосередження різноманітності форм, ознак і різновидів. Такий аналіз дає змогу визначити вірогідні місця залучення дикого виду в культуру. Разом із співробітниками М. Вавилов зібрав унікальну колекцію культурних рослин, яка налічує понад 250 тис. позицій. М. Вавилов вважав, що для виникнення центру походження культурних рослин необхідною умовою є не лише багатство дикорослої флори, придатної для вирощування, а й наявність високої землеробської культури. Він виділив сім головних географічних центрів походження культурних рослин.

Послідовники М. Вавилова (Ф. Бахтеєв, П. Жуковський, О. Купцов та інші) продовжили вивчення центрів походження культурних рослин. Виділені М. Вавиловим центри доповнено новими, які разом утворили єдину систему центрів походження культурних рослин з 12 регіонів.

  • Китайсько-Японський. Звідси походить понад 100 видів культурних рослин, зокрема, рис, соя, гречка, просо, ячмінь (багаторядний та голозерний), чумиза, овес (голозерний), квасоля, редька, яблуня, груша, абрикос, слива, хурма, можливо апельсин, цибуля, шовковиця, цукрова китайська тростина, чайне дерево, коротковолокнистий бавовник, женьшень тощо;
  • Індонезійсько-індокитайський. Звідси походять деякі сорти рису, бананів, хлібного дерева, кокосової та цукрової пальм, цукрової тростини, окремі сорти лимона, бавовнику азійського, високорослих видів бамбука та ін.;
  • Австралійський. Флора цього центру дала людству 9 видів бавовнику, 21 вид тютюну, декілька видів рису, льон новозеландський, евкаліпти. Загалом ця флора центру бідна на їстівні плоди, тут використовують інтродуковані види;
  • Індостанський. Півострів є батьківщиною кулястозерної пшениці, деяких сортів квасолі, баклажанів, огірків, джута, цукрової тростини, нуту, індійської коноплі, чорного перцю, кориці, манго, апельсинів, мандаринів, лимонів та ін.;
  • Середньоазійський. З давніх часів тут вирощували абрикоси, грецький горіх, фісташку, мигдаль, гранат, інжир, персики, виноград, груші, дикі види яблуні, квасолю, диню, пшеницю м’яку, тощо;
  • Передньоазійський. Звідси походять пшениця одно- і двозерна, жито, ячмінь, синя люцерна, еспарцет, гарбуз, алича, черешня, виноград та ін.;
  • Середземноморський. Тут розпочали окультурення дикого винограду, вівса, льону, маку, білої гірчиці, оливкового дерева, капусти, моркви, буряка, цибулі, часнику та інших видів;
  • Африканський. Цей континент є батьківщиною всіх видів кавуна, а також рису, проса, деяких видів кави, оливкової і фінікової пальм, бавовнику, сорго, твердої й англійської (28-хромосомної) пшениць, цикорію, орхідей та ін.;
  • Європейсько-Сибірський. З цим центром пов’язано виникнення культур цукрового буряка, конюшини, люцерни, європейської та сибірської яблуні, груші, черешні, ожини, суниці, смородини, аґрусу та ін.;
  • Центральноамериканський. Древні народи сучасної Мексики та інших центральноамериканських країн активно займалися рослинництвом з головною харчовою культурою кукурудзою і декількома видами квасолі, а також вирощували гарбузи, червоний перець, батату, соняшник, американську бавовну – упленд, динне дерево (папайю), плодову опунцію, махорку та ін.;
  • Південноамериканський. Анди – батьківщина найдавніших видів картоплі та різних видів помідорів, арахісу, хінного дерева, ананасів, каучукового дерева – гевеї, суниці чилійської, довговолокнистого “єгипетського” бавовнику, “турецького” тютюну та ін.;
  • Північноамериканський. Звідси в культуру ввійшло багато видів дикого винограду та соняшника, люпину і слив, а також вели-коплідної журавлини і високорослої лохини.

Найбільші площі сьогодні у світі займають три “головні хліби людства” – рис, пшениця й кукурудза, на дещо менших ростуть ячмінь, жито, овес, просо, сорго. Великі площі займають крохмальні рослини (картопля в країнах з помірним кліматом), а в областях з жаркішим кліматом – батат, ямс, таро та ін.

Свійські тварини

Центри приручення свійських тварин вивчено значно менше, ніж центри походження культурних рослин. Причиною цього є насамперед те, що диких предків багатьох тварин людина винищила.

Схему центрів приручення свійських тварин вперше розробила група фахівців під керівництвом М. Вавилова 1934 року, а опублікувала у 1938 року. На ній вликими крапками показані головні центри, малими – ймовірні межі периферії приручення коня та великої рогатої худоби.

Дослідники припускають, що країни Близького Сходу й узбережжя Середземного моря були батьківщиною великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней, собак, ослів; степові райони Азії і Європи – коней; Аравія – верблюдів; Індія – бика гояла і курей; Південна і Південно-Східна Азія – буйвола і бика бантенга; Північна Азія – оленів; Африка – цесарок; Північна Америка – індиків; Південна Америка -лам. Нижче подана коротка характеристика центрів приручення свійських тварин.

  • Китайсько-Малайський. З цього центру походять: золота рибка, кілька видів шовкопряда, індійська бджола, кури, качки, китайські гуси, кілька видів свиней;
  • Індійський. Тут приручено індійську бджолу, курей, павичів, собак, індійського кота, зебу, азіатського буйвола, бика-гаяла;
  • Південно-західноазіатський. У цьому центрі приручено велику рогату худобу, кіня східного типу, вівцю, козу, свиню, одногорбого верблюда-дромедара, голубів;
  • Середземноморський. З цього центру походять велика рогата худоба, кінь західного лісового типу, вівця, коза, свиня, качки, гуси нільські, кролик, кіт, антилопа-газель;
  • Андійський. Тут приручено ламу, альпаку, мускусну качку, морську свинку;
  • Тібето-Памірський. В цьому центрі приручено яка;
  • Східнотуркестанський. Тут приручено двогорбого верблюда-бактріана;
  • Східносуданський центр є батьківщиною одногорбого верблюда-дромедара;
  • Абісінський приручив нубійського осла, бджолу Адансона;
  • Південномексиканський центр – батьківщина індика;
  • У Саяно-Алтайському центрі були приручені курдючна вівця та північний олень.

Процес одомашнення диких тварин продовжується. Зокрема, у перехідному стані, на стадії від диких до свійських тварин перебувають плямисті олені, песці, соболі, норки, нутрії, олені-мара-ли, лосі та ін. У цьому випадку центри їхнього приручення переважно збігаються з ареалами сучасного поширення.

ПОДІЛИТИСЯ: