1. Моя освіта – реферати, конспекти, доповіді
  2. Біологія
  3. Біота озер

Біота озер

На відміну від водосховищ, каналів і ставків, озера належать до природних водойм. Залежно від часу утворення їхніх котловин озера поділяють на давні (мезозойські і палеогенові) та молоді (плейстоценово-голоценові). За генезисом котловин озера поділяють на тектонічні, льодовикові, річкові (стариці), провальні (карстові та термокарстові), морські (лагуни, лимани, губи), вулканічні (у кратерах згаслих вулканів) та завальні.

Стосовно мінералізації природних вод у дослідників немає одностайності. Зокрема, відомий гідрохімік О. Альокін прісними вважає води, мінералізація яких не перевищує 1%о, солонуватими -1-25%о, солоними – 25-50%о, а розсолами (солянками) – понад 50%о. Український гідроеколог В. Романенко (2001) озера України поділяє на прісноводні, де мінералізація становить до 0,5 %о, солонуваті – 0,5-16,0%о, солоні – 16-47%о, а також пересолені – понад 47%о. Хімічний склад солей великою мірою визначається розташуванням озера в тій чи іншій природній зоні. Зокрема, у воді озер тундрової зони переважають іони кремнію та гідрокарбонатні (НСО3-), лісової – кальцію та гідрокарбонатні, степової – натрію та сульфатні (SO42-), або натрію і хлору. Завальні озера, які утворюються здебільшого в гірських умовах внаслідок обвалів і зсувів гірських порід на берегових схилах, заповнюються талими та дощовими водами, що належать до слабо мінералізованих з переважно гідрокарбонатно-кальцієвим, рідше сульфатним, мінеральним складом.

У солоних озерах концентрація солей може бути високою і дуже високою, тобто перевищувати 220%о. Це гранична солоність, у якій можуть існувати живі організми. В солоних (пересолених) озерах є невелика кількість видів організмів, але вони адаптовані саме до таких умов. Ці види можуть бути досить численними.

Рідини тіла мешканців солоних вод мають концентрацію солей однакову або меншу від тієї, яка є в навколишніх водах, тобто ці організми є ізотонічними, або слабогіпотонічними. Мешканцям таких водойм характерні спеціальні органи або пристосування для усунення надлишку солей. Зокрема, морські костисті риби виділяють солі натрію за допомогою клітин зябер, а солі магнію – нирками. За умов високої солоності води виділення солей з організму неможливе, і тому в таких водах немає життя. Обмежена кількість видів живих організмів може існувати як у прісних, так і в солоних водах. Такими еврігальними видами є деякі представники ракоподібних і прохідні риби, які для метання ікри піднімаються із солоних морських вод до верхів’їв прісноводних річок.

Уміст солей в тілах мешканців прісноводних озер перевищує їхній вміст у воді, тобто рідини в тілах організмів є гіпертонічними. Це означає, що осмотичний тиск води озера спрямований на проникнення в тіла організмів. Щоб не відбувалося набрякання тіла і загибелі організмів, прісноводним істотам властива в одних випадках водонепроникна оболонка, а в інших – спеціальні органи, які виділяють воду, що проникає в тіла. Такими органами в риб є нирки, а в найпростіших – вібраційні вакуолі, які постійно “виштовхують” надлишкову воду.

За умовами існування рослин і тварин озерні (стоячі) води поділяють на чотири типи: оліготрофні, мезотрофні, евтрофні і дистрофні. Оліготрофні води зазвичай характерні для глибоких озер, бідних мінеральними сполуками азоту і фосфору. Вода в них прозора, планктонні організми трапляються рідко, прибережні макрофіти займають невеликі ділянки, а тому кормові ресурси обмежені. У глибинних горизонтах до існування пристосувалися деякі види холодолюбних риб, зокрема, форель озерна, сиги, гольян. Мезотрофні води містять більше поживи, адже вони ліпше прогріваються, бо не такі глибокі, умови для формування фітопланктону в них кращі, тому й рясність організмів вища. Ще вищу рясність організмів мають евтрофні води неглибоких озер, багатих азотом і фосфором та густою прибережною рослинністю. В таких озерах вода має зеленкувато-коричневе забарвлення, вона слабопрозора і, зважаючи на багатство організмів, бідна на розчинений кисень. Дистрофними є мілководні озера з широкими і дуже пологими прибережними схилами, порослими гідрофільною рослинністю. Вода насичена відмерлими органічними рештками рослин і має буре забарвлення. У такій воді мало кисню, відповідно, й органічний світ небагатий. Крім окреслених головних типів озерних вод, є ще перехідні форми, адже озеро, так само як і суходільні біоценози, проходить своєрідні сукцесії аж до цілковитого зникнення.

Важливе значення для формування озерних біоценозів має термічний режим, який разом з вітрами, що переважають, формує не тільки течії, а й стратифікацію вод на певні горизонти. Стратифікація залежить також і від зонального та регіонального чинників, а також від сезону року. Зокрема, влітку теплі верхні горизонти в озері (епілімніон) тимчасово ізолюються від охолоджених глибинних вод (гіполімніон) зоною термоклину, яка перешкоджає взаємообміну завислих речовин і газів. Взимку в деяких озерах простежується зворотна стратифікація, зумовлена опусканням води з найбільшою щільністю (при 4°С) і охолодженням піднятої з глибин води. В осінньо-весняний період, коли температура води в епілімніоні й гіполімніоні зрівнюється, відбувається перемішування вод. Цьому сприяють активні опади і сніготанення. У дуже глибоких озерах перемішування вод не досягає придонного горизонту, там створюється застійна зона з постійною температурою та хімічним складом (рис. 11.1).

На підставі термічних особливостей Ж. Леме (1976) виділив п’ять типів озер:

  • • мономіктичні (англ. mix – змішувати) – холодні озера арктичних і альпійських областей з одним літнім періодом циркуляції;
  • • мономіктичні теплі озера субтропічних областей, в яких перемішування відбувається в холодну пору року;
  • • диміктичні озера помірних областей з двома періодами змішування вод – восени і навесні (після яких часто простежується “цвітіння вод”, спричинене збагаченням природними біогенними речовинами поверхневих вод і активним розвитком на цьому “ґрунті” синьо-зелених водоростей);
  • • поліміктичні озера тропічних широт з багатьма періодами змішування;
  • • олігоміктичні озера тропічних широт з нерегулярними періодами змішування.

Щодо газового режиму озерних вод, то взимку запаси кисню дещо зменшуються внаслідок сповільнення процесів фотосинтезу та припинення доступу з повітря. Якщо лід покривається потужним сніговим покривом, то фотосинтез цілком припиняється і запаси кисню виснажуються, що спричиняє замори риби. Влітку нестача кисню в гіполімніоні залежить від кількості розкладеної речовини і глибини термоклину. В евтрофних водах озер органічні рештки відмерлих організмів опускаються з верхніх у глибинні горизонти, для окиснення яких витрачається багато кисню. Якщо ж термоклин розміщується неглибоко від поверхні й світло проникає у верхню частину гіполімніону, то, завдяки фотосинтезу, дефіциту кисню тут може й не бути.

Термічний і газовий режими озерних вод найбільшою мірою впливають на їхню продуктивність. Так гідрофіти в процесі фотосинтезу продукують органічну речовину і виділяють кисень. Водорості й макрофіти становлять основу трофічної піраміди. Вони продукують органічну речовину з неорганічної. Організми-консументи споживають організмів-продуцентів, перетворюючи їх в автохтонну (місцеву) органічну речовину, яка в формі мулу та сапропелю осідає на дно і заповнює озерну котловину. На наступному етапі трансформації цієї речовини головну роль відіграють організми-редуценти (бактерії), які “повертають” раніше запозичену речовину в мінеральній формі. Таким чином відбувається колообіг речовин у водоймах.

Замулювання озер відбувається не тільки внаслідок розпаду органіки, а й внаслідок ерозії й абразії берегів, тобто алохтонним (грец. aXXoq – інший і – земля) матеріалом. Водночас з матеріалом у водойми з сільськогосподарських угідь потрапляє значна кількість добрив та отрутохімікатів, що призводить до забруднення вод і пришвидшує дистрофікацію озер.

У поперечному перерізі озерної котловини виділяють зазвичай три головні зони, до яких приурочені відповідні біоценози. Це прибережна мілководна зона – літораль, схилова перехідна зона – сублітораль, а також і відносно вирівняне ложе озера – профундаль. Товщу відкритої води над профундаллю називають пелагіаллю. Кожна глибинна зона характеризується своєрідними природними умовами середовища, які для одних видів є сприятливими, а для інших – мало-, або несприятливими. Такі природні умови щодо певних видів організмів є екологічними чинниками.

Залежно від адаптації організмів до тієї чи іншої зони, їх поділяють на бентос (приурочені до дна), планктон (не мають власних засобів руху і перебувають у водній товщі) і нектон (мають власні засоби руху). Виділяють ще одну групу організмів, приурочену до поверхневої плівки натягу води, яку називають нейстоном. Отже, кожний вид займає певне розташування, яке найліпше сприяє вимогам його харчування, розвитку, розмноження, розселення тощо.

ПОДІЛИТИСЯ: