Біогеографічне картографування

Біогеографічне картографування сформувалося як окремий науковий напрям у 30-40-х роках ХХ ст. завдяки працям В. Альохіна, Е. Лавренка, В. Сочави та інших вчених, які розробили головні принципи оглядового геоботанічного картографування. Значний внесок у картографування рослинності зробили наукові школи під керівництвом А. Кюхлера, Е. Фосберга (США), П. Госсена, Р. Озенди (Франція), Р. Тюксена (Німеччина). Великим досягненням останніх років є створені міжнародними колективами ботаніків “Карти рослинності Європи” (2002) і “Карти рослинності Арктики” (2003). Цей досвід створення карт важливий для подальшого зближення різних національних шкіл ботаніко-географічного картографування. Порівняно новим етапом біогеографічного картографування стало картографування тваринного населення (Н. Тупикова, А. Чельцов-Бебутов).

У другій половині ХХ ст. гострота екологічних проблем, залучення біосферної та екологічної парадигм в арсенал географічних досліджень сприяли становленню нового в тематичному картографуванні напряму – екологічного картографування. Успіхи компонентного біогеографічного картографування пов’язані зі збільшенням тематичного спектра, масштабної різноманітності карт загальнонаукового і прикладного призначення та з розширенням набору методичних прийомів, що спираються на досягнення сучасних технологій. Це є підставою для створення біогеографічних карт нового покоління з охопленням більшої кількості об’єктів і параметрів, виявленням нових зв’язків, а також одночасним відображенням рослинності й тваринного населення (карти екосистем, біомів різного рівня, біо-різноманіття).

У ХХ ст. біогеографія отримала новий імпульс у своєму розвитку, головними стали проблеми збереження біорізноманіття, виявлення антропічно-природних чинників його змін у просторі й часі, оцінен-ня стану відновлюваних біотичних ресурсів. Біосферна й екологічна парадигми, що сформувалися і визначили розвиток біогеографії останнім часом, очевидно, в найближчій перспективі збережуть своє значення і впливатимуть на розвиток комплексу географічних наук.

Посилання на основну публікацію