Україна в 1917-1940 роках

Після Лютневої революції 1917 року представники різних громадських груп заснували 3 квітня в Києві Українську Центральну Раду, її головою став історик М. Грушевський. Це був свого роду передпарламент українського народу. Тимчасовий уряд визнав це утворення. У Центральній Раді лідирували Українська партія соціалістів-революціонерів і Українська соціал-демократична робітнича партія, які виражали національні та помірні соціальні вимоги. Але динаміку історичного розвитку визначали масові руху селян і солдатів. Виникли Ради робітничих депутатів. Селяни створювали селянські ради. Пройшли військові, селянський і робітничий з’їзди.

Центральна Рада виступала за національно-територіальну автономію і помірні соціальні перетворення, включаючи аграрну реформу. Однак коаліції соціалістів і лібералів як в Росії, так і в Центральній Раді зволікали з початком перетворень, що посилило позиції більш радикальних течій, насамперед більшовиків.

10 червня Центральна Рада проголосила автономію України. Указ про це, відомий як «1-й універсал», містив посилання на державні акти Гетьманства XVII століття, яке розглядалося як «золотий вік» української державності. Тимчасовий уряд змушений був визнати Раду і її Генеральний секретаріат як офіційне представництво української нації. Тим самим вперше в своїй історії російський уряд частину своєї влади передало національної освіти в складі Росії і визнало національний принцип як основу адміністративного членування країни. Для російських кадетів, проте, такого роду поступка була неприйнятна, в зв’язку з чим вони на час відкликали своїх представників з Тимчасового уряду ( «Липневий криза»). 4 серпня Тимчасовий уряд визнав права автономії на управління Волинської, Подільської, Київської, Чернігівської та Полтавської губерніями.

У листопаді 1917 року влада в Києві перейшла до Центральної Ради. Зазнавши поразки в грудні на Всеукраїнському з’їзді рад, більшовики утворили в Харкові радянський уряд України. У січні прихильники радянської влади контролювали схід і південь України. 4 грудня Радянський уряд Росії визнало право України на незалежність, але заперечувало право Центральної Ради представляти народ. Центральна Рада відповіла, що прагне до автономії України в складі федеративної Російської держави, але не вважає більшовиків представниками всієї Росії. 24-25 грудня 1917 року в північно-східних областях була утворена Українська Радянська Соціалістична Республіка зі столицею в Харкові.

Центральна Рада, вступивши в конфлікт з більшовиками, в пошуках міжнародного опори стала зближуватися з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Зіткнувшись з розширенням сфери радянського впливу на Україну, Центральна Рада 9 (22) січня 1918 року проголосила незалежність Української Народної Республіки. Але національна ідея виявилася слабкою мобілізуючим фактором в умовах розгорнулася боротьби. 8 лютого 1918 року радянські війська, в рядах яких боролися і українці, взяли Київ.

У цих умовах 9 лютого 1918 року представники Центральної Ради підписали договір з державами Четверного союзу. Це визначило долю України в 1918 році і різко послабило позицію Радянської Росії на мирних переговорах в Бресті.

3 березня 1918 року за умов сепаратного миру з Німеччиною (Брест-Литовський договір) Радянська Росія визнала незалежність Української Народної Республіки зі столицею в Києві.

У березні Україна (включаючи схід, контролювався до цього УРСР і Донецько-Криворізької Радянської Республікою) була окупована Німеччиною. Центральна Рада більше не була потрібна німецькому командуванню, і вона була розігнана. 29 квітня 1918 року було створено уряд гетьмана П. Скоропадського, що спирався на німецькі війська, аграрні верхи і російські офіцерські формування. У країні розгорнулися збройні виступи, організовані націоналістами, більшовиками, лівими есерами і анархістами.

Після евакуації німецьких військ в листопаді – грудні 1918 року велика частина України опинилася під контролем Директорії Української Народної Республіки (УНР), створеної національними партіями (лідери – В. Винниченко і С. Петлюра). 17 грудня 1918 року загони прихильників Директорії – гайдамаків – зайняли Київ. Галичина перейшла під контроль створеної 11 листопада 1918 року Західно-Української Народної Республіки, яка піддалася агресії з боку Польщі та об’єдналася на початку 1919 року з УНР. Південно-східні райони перебували під контролем партизанських загонів під командуванням анархіста Н. Махна. З півночі на Україну увійшла Червона Армія. У січні 1919 року нею був зайнятий Харків, де був створений РНК Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) на чолі з X. Раковським.

До березня 1919 року майже весь територія України опинилася під контролем Червоної Армії, в союз з якою на час увійшли Махно, націоналіст Григор’єв та ін. Партизанські лідери. Петлюрівці продовжували оборонятися на заході країни. Але спроби впровадити на Україні політику «воєнного комунізму» викликали хвилю національних повстань на Право-дбайливого Україні, а також конфлікт між червоними і Махно. Це призвело до краху фронту проти білих. У 1919 році Україна стала ареною військової конфронтації між РСЧА і білими військами А. І. Денікіна. Як «третьої сили» в боях брали участь махновці і петлюрівці. У союзі з останніми в травні – червні 1920 року на Україну було здійснено вторгнення польських військ (радянсько-польська війна). В результаті цієї війни 18 березня 1921 був підписаний Ризький мирний договір між РРФСР і Польщею, згідно з яким Західна Україна відійшла до Польщі, а Східна увійшла в УРСР, що стала в грудні 1922 року співзасновником СРСР.

 

За підсумками Першої світової війни Українська Буковина відійшла до Румунії, Закарпаття – до Чехословаччини. У 1929 році на польській стороні кордону України була створена радикально-націоналістична Організація українських націоналістів (ОУН), яка виступала за створення авторитарної моноетнічні незалежної України і використала для досягнення цієї мети терористичні методи боротьби.

 

У 1920-х роках УРСР перетворилася на осередок української культури, владою проводилася політика «українізації», тобто підтримки українських кадрів, шкіл, видань за умови їх лояльності комуністичної ідеології (пізніше ця політика була згорнута).

 

Соціальна ситуація на Україні, як і в інших регіонах СРСР, загострилася в період форсованої індустріалізації і колективізації в 1929-1933 роках. У 1932-1933 роках в СРСР, в тому числі і на Україні, почався голод, загинули мільйони людей. У сучасній українській літературі та офіційних заявах стверджується, що мав місце «голодомор», спрямований проти українського народу, удар сталінського керівництва саме по Україні. Однак від голоду постраждали селяни різних національностей, тому невірно говорити про геноцид. Крім України, серед постраждалих регіонів були і російські: Саратовська, Воронезька, Курська, Свердловська, Челябінська, Обско-Іртишська області, Азово-Чорноморський і Північний краю, Поволжя, Північний Кавказ і Казахстан. Як і Україна, ці регіони були населені різними народами.

В результаті перших двох п’ятирічок промисловість України була істотно модернізована, побудований Дніпрогес.

У 1937-1938 роках Україною прокотився сталінський терор, були знищені десятки тисяч представників державної та інтелектуальної еліти, репресій зазнали колишні учасники національного руху.

У березні 1939 року після розчленування Чехословаччини Німеччиною її сателіт Угорщина захопила Закарпатті.

Після початку Другої світової війни, в результаті розгрому у вересні 1939 року Польщі Німеччиною, СРСР 17 вересня ввів свої війська в Західну Україну, придушивши опір залишалися там польських частин. З 1 листопада 1939 року в склад УРСР увійшли західноукраїнські землі.

У червні 1940 року СРСР в ультимативній формі зажадав від Бухареста вивести свої війська з Бессарабії, Північної Буковини і придунайських українських територій і після виконання даної вимоги законодавчо закріпив ці території за Молдавської РСР і УРСР.

Посилання на основну публікацію