Участь України в міжнародних організаціях

Україна (Українська РСР) в 1945 році увійшла (поряд з СРСР і Білоруської РСР) в число членів-засновників ООН. Україна складається в ряді спеціалізованих установ сімейства ООН (ЮНЕСКО, ЮНІДО, ВООЗ, ФАО, МОП, ІКАО, МСЕ, ВПС, ВОІВ, ВМО, МАГАТЕ, МБРР, МФК, МВФ, МАР і ін.), А також ОБСЄ (з 1992 року ), СОТ (з 2008 р), РЄ (з 1995 року), ОЧЕС, ГУАМ, Інтерпол і багатьох ін. міжнародних організаціях. Україна – член СНД (з 1991 року). Відносини з НАТО регулюються «Хартією про особливе партнерство між Україною та НАТО» (2000 рік).

Досягнення незалежності створило умови для активної зовнішньополітичної діяльності України на якісно нових принципах самостійності, відкритості та суверенної рівності держав в міжнародних відносинах. Ці принципи реалізуються в конкретних зовнішньополітичних курсах України, основними з яких є: 1) розвиток двосторонніх міждержавних відносин; 2) участь у загальноєвропейському процесі та європейської інтеграції; 3) багатостороння дипломатія.

У сфері двосторонніх відносин пріоритетними є відносини з сусідніми країнами і активізація співпраці зі стратегічними партнерами і найбільш впливовими державами світу. Україна укладено близько 20 угод про стратегічне партнерство, в тому числі з Російською Федерацією, США, Польщею, Індією.

Важливе місце у зовнішньополітичній діяльності республіки займають проблеми співпраці з ЄС. Вступивши першою з країн СНД до Ради Європи, Україна взяла курс на політичне та інституційне зближення з ЄС, поступове просування до вступу в Євросоюз. Однак цей процес через труднощі економічного реформування і збоїв в інституціональному будівництві на Україні явно затягується.

«Європейський вектор» зовнішньої політики включає також поглиблення відносин з НАТО: Київ розглядає цю військово-політичну організацію як основний елемент системи європейської безпеки і стабільності. Відносини України і НАТО розвиваються в двосторонньому форматі з 1997 року і відповідно до оновленої 2000 року «Хартією про особливе партнерство», а також на багатосторонній основі в рамках «Партнерства заради миру». На державному рівні політичним керівництвом України прийнято ряд рішень, спрямованих на практичну підготовку країни до вступу в НАТО. Однак в українському суспільстві тривають дискусії з цього питання, заходи НАТО на території України викликають масові акції протесту, які нерідко супроводжуються вуличними сутичками прихильників і противників НАТО і сил охорони порядку.

В рамках багатосторонньої дипломатії виділяються такі напрямки зовнішньополітичної діяльності України, як участь в діяльності міжнародних і регіональних організацій (зокрема, ГУАМ, Організація економічного співробітництва Чорноморських країн), діяльність у сфері роззброєння, в тому числі ядерного (приєднання до ДНЯЗ), участь в миротворчих організаціях. Зокрема, український батальйон включений до складу миротворчих сил ООН на території колишньої Югославії, а інженерний підрозділ українських ЗС брало участь в багатонаціональної коаліції в Іраку.

Основу міжнародно-правового регулювання міждержавних відносин Росії і України складають: Договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією і Україною від 31 травня 1997 року, Договір між Російською Федерацією та Україною про економічне співробітництво на 1998-2007 роки від 27 лютого 1998 року, Угода між Урядом Російської Федерації і Урядом України про співробітництво прикордонних областей Російської Федерації та України від 27 січня 1995 року (зі змінами від 30 жовтня 1997 року), Програма міжрегіонального та прикордонного співробітництва Російської Федерації та України на 2001-2007 роки, підписана на урядовому рівні 12 лютого 2001 року, а також три Угоди щодо Чорноморського флоту від 28 травня 1997 року, в тому числі з оренди військових баз в Криму терміном на 20 років.

Незважаючи на стратегічний характер співпраці з Росією, в першу чергу в економічній сфері, загальна нестійкість політичної ситуації в країні протягом усього пострадянського періоду визначає зигзаги у зовнішньополітичному курсі Києва щодо Москви. Напруга провокується і діями націоналістичних сил в Росії, що висловлюють претензії на Севастополь або навіть весь Крим. Посилення позицій лівих і ослаблення позицій президентської влади, характерне для періоду президентства Л. Кучми, викликало ситуаційне зближення позицій з РФ, тоді як перевага правих і правоцентристських сил на Україні веде, як правило, до зростання прозахідних і проамериканських тенденцій у зовнішній політиці, до закликів форсувати процес євроінтеграції і вступу в НАТО.

Між Україною і РФ підписано понад 160 міждержавних, міжурядових і близько 210 міжвідомчих договорів, угод і протоколів.

Масштаб військово-технічного співробітництва між двома країнами відстає від можливостей їх ВПК. Важливим кроком стало підписання в 2003 році міжурядової Угоди про взаємодію і здійсненні експорту продукції військового призначення до третіх країн. Однак в разі рішення про інтеграцію України в НАТО військово-технічне співробітництво виявиться під загрозою. Разом з тим в російсько-українських відносинах є ряд серйозних проблем, невирішеність яких знижує рівень стратегічного партнерства Існують, зокрема, концептуальні відмінності в підходах двох країн до ролі НАТО на континенті. Протягом всього пострадянського періоду Україна займала «особливу» позицію в СНД. Вона відмовилася в середині 1990-х років брати участь у системі колективної безпеки (що пов’язано з проголошенням принципу позаблоковості), не підписала Статут СНД, відкинула ідею повного членства в Економічному союзі і не підписала документ про створення міждержавного економічного комітету (виконавчого органу з деякими наднаціональними повноваженнями ). У 1990-х роках Україна віддала перевагу нарощування двосторонніх відносин з країнами СНД, особливо з тими і з тих питань, які становили опозицію Росії. Це виразилося в створенні організації ГУУАМ. Після виходу Узбекистану з цього об’єднання ГУАМ фактично спрямований на протидію впливу Росії в регіоні. Російсько-українські відносини помітно погіршилися після «помаранчевої революції». У 2008 році досягла піку інформаційна війна між правлячими групами двох країн. «Масла у вогонь» підлила використання зенітних комплексів, поставлених Україною до Грузії, проти російських військових літаків під час конфлікту в Південній Осетії в серпні 2008 року. На початку 2006 року конфлікт російського «Газпрому» з українською стороною вилився в «новорічні відключення» поставок російського газу на Україну. У свою чергу Україна підняла плату за транзит і оренду морських баз Чорноморського флоту. У січні 2008 року уряд Ю. Тимошенко виступило проти посередницької компанії «Укргазенерго». Реакцією на намір уряду України прибрати з ринку газу посередника і змінити тариф на транспортування газу стало загострення відносин між Україною і Росією, що в січні 2009 року призвело до нових «новорічним відключенням» газу, а в подальшому до укладення довгострокової угоди без посередників. Конфліктний потенціал російсько-українських суперечностей не є непереборною. Як поточна ситуація, так і довготривалі інтереси змушують сторони знаходити компроміси.

����¯�¿�½���¯���¿���½����¯�¿�½������°����¯�¿�½������³����¯�¿�½���¯���¿���½����¯�¿�½���¯���¿���½����¯�¿�½������·����¯�¿�½������º����¯�¿�½������°...
ПОДІЛИТИСЯ: