Тема громадянської війни в романі Булгакова «Біла гвардія»

Тема громадянської війни з’явилася в російській літературі в 20-і роки XX століття. Осмислення цього явища йшло в двох напрямках. Одні письменники вважали, що більшовики захищають свої ідеали і нову справедливу владу, і захоплювалися їх подвигами і вірністю ідеї (наприклад, А. А. Фадєєв у романі «Розгром»). Інші міркували про братовбивчому характері громадянської війни й робили висновок, що війна – це завжди кров, смерть, нещастя і виправдання їй бути не може (наприклад, М. А. Шолохов в «Донських оповіданнях» і романі «Тихий Дон»). М. А. Булгаков у романі «Біла гвардія» (1925) подивився на події очима інших людей, тих, хто втратив все, потрапивши під колеса історії.
Цей твір сам автор любив більше всіх інших речей. У 1925 році роман сприймався одночасно і як сучасний, злободенне (на сторінках роману як би завивала буря Громадянської війни, очевидцем або учасником якої читач був ще вчора), і як історичний. Такий стан справ зумовило епохальну значимість книги.
Ми опиняємося свідками напружених подій в Місті (саме так позначено місце дії в романі, хоча Булгаков дає багато підказок, що дозволяють упізнати в Місті Київ). Тут змінюються правителі (гетьман, Петлюра), тут грабують, вбивають, тут йде справжня війна, армії наступають і біжать. Важливо звернути увагу на епіграфи до частин роману. Словами про страшний бурані з повісті «Капітанська дочка» А. С. Пушкіна Булгаков вказав, як складно знайти вірну дорогу в бурані, скільки мужності і витривалості потрібно, щоб не збитися з шляху і вибратися зі снігового пекла. Сенс другого епіграфа абсолютно прозорий: «І суджено мертвих, як написано в книгах за вчинками їхніми …» Булгаков підкреслює, що перед обличчям історії все виявляються рівні, незалежно від переконань і політичних поглядів.
Моральні, «вічні», цінності виходять на перший план. Цю філософську думку автор розкриває на прикладі родини Турбіних.
Мила, тиха, інтелігентна родина Турбіних раптово опиняється в центрі великих подій, стає свідком і учасницею справ страшних і дивних. «Великий і страшний» 1918 ознаменований нещастям в сім’ї Турбіних – смертю матері. Це нещастя зливається з іншою страшною катастрофою, вже не сімейної, – крахом старого, здавалося б, міцного і прекрасного світу.
У романі Булгакова два просторових масштабу – мале і великий простір, Будинок і Мир. Простору ці протиставлені один одному. Будинок Турбіних, острівець тепла і спокою в занесеному снігом просторі, протистоїть зовнішньому світові, де панують руйнування, жах, смерть. Але Будинок не може відокремитися, він частину міста, а місто, в свою чергу, – частина величезної країни.
«Там», за вікнами (а читач як би знаходиться в будинку Турбіних), нещадне руйнування всього, що було цінного в Росії. «Тут», у будинку, – непорушна віра в те, що треба охороняти і зберігати все прекрасне, що це необхідно при будь-яких обставин, що це здійсненно. Тут тепло, тут затишно, одним словом, тут – будинок, наповнений спогадами. Тут час ніби зупинився: «… Годинники, на щастя, зовсім безсмертні, безсмертний і Саардамскій Тесляр, і голландський кахель, як мудра скеля, в найтяжчий час цілющий і жаркий».
А за вікнами – «вісімнадцятий рік летить до кінця і з кожним днем дивиться все грізніше, щетинистими». Але Олексій Турбін з тривогою думає не про свою можливу загибель, а про загибель Будинку: «Чи впадуть стіни, відлетить стривожений сокіл з білої рукавиці, потухне вогонь у бронзовій лампі, а Капітанську Доньку спалять в печі». Кожен член цієї сім’ї думає не про себе, а про будинок і про сім’ю. Виняток становить лише капітан Тальберг, чоловік Олени. Він їде з Міста, ховаючись від небезпеки. Але його зрада сприяє згуртуванню інших: велика родина включає не тільки самих Турбіних, а й Анюту, що виросла в їхньому будинку, і нескладного Лариосика, родича Тальберга; до того ж, до Турбиним часто приходять гості, теж майже рідні люди.
Саме така, дружна, згуртована, сім’я може вижити у страшній м’ясорубці громадянської війни, яка в романі Булгакова набуває апокаліптичні риси. У Місті відбувається постійна зміна влади, оборачивающаяся фактичним безвладдям. Гетьман, Петлюра, більшовики – жителі втрачають орієнтири, вони не знають, хто переможе у цій безглуздій і жорстокій війні. Страшно вийти на вулицю, так як там можуть поранити і навіть убити. Причому страшніше, якщо ранять, – це може піддати небезпеці всю сім’ю: пораненого Олексія Турбіна не можна навіть відправити в госпіталь, тому що, як говорить доктор, «чорт знає що робиться в місті».
У воєнний час забуваються вікові традиції надання останніх почестей мертвим: коли Миколка намагається розшукати убитого Най-Турса, йому доводиться відвідати приміщення «за найжахливішими дверима», де стоїть «страшний важкий запах» і людські тіла, чоловічі і жіночі, без розбору, лежать , «як дрова в штабелях», а сторож грубо розкидає їх, намагаючись витягнути потрібне.
Громадянська війна випинає в людях ті риси, які не проявляються під час мирного життя: боягузтво Василини («Якщо в разі чого, так він і ляпне кому завгодно, що Олексія поранили, аби тільки себе вигородити»), хоробрість Най-Турса (погрожуючи кольтом генералу, старшому за званням, вимагає видати валянки солдатам, бо вони повинні йти в наступ у найсильніший мороз).
Всюди смерть, холод, страх. Страхом і розгубленістю обивателів користуються грабіжники, на зразок тих двох, які пограбували Василину. Але, незважаючи ні на які негаразди, в будинку Турбіних горить світло і живуть люди. Живуть, намагаючись, не втративши честі, гідності і віри (згадаймо, як молилася Олена про одужання Олексія), вижити в цей важкий час. Роман закачується, коли громадянська війна ще в самому розпалі, і ми не можемо знати, чи доживуть герої до її закінчення. Олена бачить страшний сон про Миколці і думає, що він помре. Але в ту ж ніч маленький хлопчик Петько Щеглов, який «не цікавився ні більшовиками, ні Петлюрою, ні демоном», бачить іншої сон, «простий і радісний, як сонячний куля», – це означає, що навіть у важкий час можливо щастя.
Наприкінці роману ми бачимо, як хрест Володимира над Дніпром «перетворився на загрозливий гострий меч», який нависає над Містом, над країною, над усім світом. Але «… він не страшний. Все пройде ». Пройдуть страждання, скінчиться війна, не буде ні Петлюри, ні більшовиків. Якщо не вірити в це, хіба можна вижити в такий час !?

Посилання на основну публікацію