Насильство і ненасильство в соціальних діях

В історії людства соціальні та міжособистісні конфлікти неодноразово вирішувалися шляхом прямого насильства: на турнірах (поєдинках) визначалася правота, війни дозволяли реалізувати економічні інтереси, революції були засобом оновлення соціального ладу. У традиційних суспільствах насильство було формою відповіді «чужого», аж до його знищення.

У Новий час у Західній Європі силовий підхід спочатку поширюється на природу (складається силова технократична модель ставлення до природи). Потім силова установка переноситься на суспільство. Насильницька соціальна революція розглядалася як спосіб перебудови суспільства, як «баба-повитуха історії» (Маркс К.). Але й у цих випадках насильство поділяли на «припустиме» і «неправильний», «справедливу» та «несправедливу»».

«Насильство – це свідоме обмеження (придушення, обмеження) фізичних і моральних можливостей людини; це такий тип людських відносин, при якому благо одних людей досягається ціною страждань інших». Насильство – це застосування або загроза застосування сили, панування однієї волі над іншою, інколи загрожує життю.

Велика небезпека прояви насильства в сучасному світі. В індустріальному та постіндустріальному суспільствах використовуються приховані форми насильства, де інструментом насильства стає економічне примушення, інтелект, інформація, технології і т. п.

Види насильства різноманітні: пряме (особистості над особистістю), структурний (насильство соціальних інститутів над особистістю), фізичне і психологічне, приховане і відкрите, правове і неправове.

Насильство слід відрізняти від примусу. Наприклад, педагогічне примушування до виконання домашніх завдань; моральне самопримус (зусиллям волі долати свої недоліки); правовий примус. Держава має примусовим апаратом (армія, міліція, поліція тощо), але державний апарат примусу повинен обмежуватися законом. Це втілено у понятті «правова держава». В суспільстві виникають дискусії про міру державного примусу щодо питання про використання смертної кари.

Російський філософ В. А. Ільїн у праці «Про опір злу силою» описав причини опору злу силою і при цьому показав обмеженість силових методів: «за Допомогою зовнішнього примушування і заходу неможливо зробити людину доброю або примусити його до добрих справ… ці заходи не ведуть до примноження добра, а до зменшення числа злодіянь і… остільки саме вони є безумовно необхідними.

Зовнішнє спонукання і припинення мають трояку мету: По-перше, не допустити, щоб ця людина скоїла злочин; зупинити цю злу волю в її злом напрямку; протверезити її зовнішньої перешкодою і відсіччю.

Другий завданням є огородження всіх інших людей від злочину і його отруйного впливу, звільненням від небезпеки, від страху за своє життя, за свободу, за право, за свою працю, за свою творчість, за свою сім’ю.

Третє завдання полягає в тому, щоб утримати від шляху злодійства всіх людей, здатних спокуситися або захопитися ним. Правова загроза відсіччю або тяжкими наслідками сама по собі, звичайно, не єднає людей, але вона зменшує силу взаємного відштовхування, взаємної агресивності».

В соціальній теорії і практиці ставлення до насильства було неоднозначним. Низка громадських діячів і мислителів вважали, що в основі цивілізації лежить, швидше, співробітництво і згода, без яких неможливе продуктивне, прогресивний розвиток суспільства. Великий внесок у формування ідей ненасильства як ідеалу для людини внесли релігії. У східній духовної традиції (індуїзм, буддизм, конфуціанство, даосизм, буддизм) йдеться про непричиненні зла всьому живому.

У західній традиції ідея ненасильства виражена в християнстві: засади «непротивлення злу насильством», «любіть ворогів ваших» – виглядають недосяжним ідеалом.

Ідеї ненасильства можна знайти у всіх культурах світу. Насильство не зникло, але воно розцінюється як соціальне зло.

Таким чином, у міру розвитку людства принципи насильства зазнали перегляду. Але в XX ст. ненасильство стало практично можливим».

«Ненасильство – відмова від силового вирішення соціальних і особистих проблем». Але ненасильство не дорівнює простому відмови від примусу (силового впливу).

Концепція ненасильства розвивалася ще Львом Толстим у формі ідеї непротивлення злу насильством, той, хто хоч раз відчував радість відплатити добром за зло, ніколи не пропустить нагоди отримати цю радість.

Ідеї ненасильства розвивали Махатма Ганді і Мартін Лютер Кінг. Ганді організував у 40-х роках XX ст. ненасильницький опір індійського народу британським колонізаторам, став лідером Руху неприєднання. Кінг у США в 60-ті роки XX ст. організував боротьбу негрів за громадянські права, який трагічно загинув. В результаті діяльності Ганді Індія отримала політичну незалежність, а завдяки діям Кінга афроамериканці в США домоглися цивільних прав.

Для Ганді (1869-1948) ідея ненасильства – це етичне вчення і основа суспільно-політичного руху. Основні методи впливу для Ганді – переконання, поступки, чесність, співробітництво. Цей шлях – прояв мудрості і сили, він пов’язаний з труднощами, стражданнями і смертю в ім’я справедливості.

М. Л. Кінг ( 1929-1968) розробив практичну сторону ідеології ненасильства і запропонував 6 принципів ненасильства. Ненасильство як метод боротьби вимагає мужності. В боротьбі не можна принижувати противника. Ненасилием боремося зі злом, а не з тими, хто став його жертвою. Встав на шлях ненасильства повинен бути готовим прийняти страждання і не повинен прагнути відповісти ударом на удар. Духовне насильство також неприпустимо, як і фізична. Справедливість – одна з вселенських почав.

Французький мислитель П. Рікер, який відстоює трактування влади, засновану на принципах насильства, у роботі «Питання про владу» писав: «Прихильник ненасильства не просто діє в ім’я здійснення гуманістичних цілей історії – прагне до справедливості і доброзичливості для їх досягнення, – він вдається до засобів неозброєна боротьби, підтримуючи тим самим динамізм і напруженість ходу історії. Ненасильство – вираз надії на можливість випадкових чинників в історії, на історію без гарантованого фіналу».

Ненасильство включає: а) відмова підкорятися несправедливості, духовний опір; б) відмова від відповідного насильства; в) звернення до кривдника силою аргументів, правди».

Насильство орієнтоване на короткостроковий результат. Ненасильство – на довгостроковий. «Позитивним моментом ненасильницької боротьби є те, що її організатори ризикують собою, а не іншими. Подібна соціальна практика не стала панівною, хоча і досить широко поширена. Сама по собі вона не гарантує успіху, але висловлює моральну силу і правоту учасників, їх волю до життя за законами моралі».

Ідеї ненасильства сприяють прогресивному гуманістичного розвитку суспільства. Історія показує, що хоча насильство іноді і виправдовується, наприклад, опір агресору, але, в кінцевому рахунку, воно має руйнівний характер, сприяє дегуманізації, деморалізації суспільства, відкидання суспільства тому. Насильницькі дії особливо небезпечні в сучасному світі, коли людство накопичило величезний арсенал смертоносної зброї. Потрібні протилежні насильства форми поведінки сучасної людини. Така поведінка засноване на компроміс, співробітництво, ненасильство.

Loading..

ПОДІЛИТИСЯ: