Священне писання – Біблія

Біблія, святе письмо християн, включає звід давньоєврейських релігійних текстів (Старий Завіт) і 27 книг християнських авторів (Новий Завіт). Новозавітні тексти розпадаються на три групи: 

1) історичні: чотири Євангелія і книга Діянь апостольських;

2) повчальні: Послання апостолів;

3) пророча: Апокаліпсис, або Одкровення Іоанна Богослова.

Євангелія

Подібні між собою перші три євангелія (від Матвія, Марка і Луки), що описують земне життя Ісуса Христа в послідовному порядку, містять чимало паралельних місць. У XVIII століття вони були видані вигляді Синопсиса (тобто паралельними стовпцями) і отримали загальну назву синоптичних (грец. «зупорзгз» – «огляд»). Фактично це одне євангеліє, представлене в трьох варіантах – одному короткому (від Марка) і двох розлогих. Євангеліє Іоанна Богослова часто іменують «духовним», оскільки цей текст присвячений не стільки викладу, скільки осмислення священних подій.
Матвій і Лука передують розповідь генеалогією Йосипа Обручника, центральне місце в якій займає постать царя Давида, засновника царської династії. За Матвієм, Давида розділяє з Ісусом 28 поколінь, у Луки це число дорівнює 43; є розбіжності і в іменах предків, що приводяться кожним з євангелістів. У всіх синоптиків місце, де відбуваються події, – Палестина, час – I століття, а Ісус – довгоочікуваний месія, нащадок іудейського царя.

У Івана час дії – вічність, а місце – всесвіт. І Христос, посланий у світ, – це Світло, Істина, Слово Отця. Пролог Євангелія різко полемічний по відношенню до старозавітного Шестодневе. Книга Буття відкривається словами: «На початку створив Бог небо і землю» (тобто матеріальний світ); Іоанн же каже: «На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог».
Ісус Христос Іоанна величний – це Небесний Цар, що прийшов до людей, щоб встановити новий Закон. Він завершує свій земний шлях не з відчайдушним вигуком: «Батько, навіщо Ти Мене покинув?», А з переможним твердженням: «Сталося!»
Ні в кого з євангелістів, крім Іоанна, немає прямого протиставлення Отця Небесного божеству єрусалимського храму: «Я говорю те, що бачив в Отця мого й ви робите те, що бачили в батька свого… Якби Бог був Отець ваш, ви б любили мене…»(Ін. 8: 38-42);»Ваш батько диявол, і ви хочете виконувати похоті батька вашого; він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо немає в ньому істини»(Ін. 8: 44).

Дослідники відзначають численні протиріччя і всередині кожного з Євангелій, наприклад:
у Нагірній проповіді Христос протиставляє звичаями іудейського Закону норми нової етики (Матв, гл. 5), і тут же дається ясне вказівку, що не слід ні на йоту відступати від Закону (Матв, 5: 18);
ідеї спасіння тільки іудеїв («Я посланий тільки до загиблих овець дому Ізраїля», Матв., 15: 24 та ін) суперечить настільки ж категоричну заяву про те, що Царство Боже буде відібрано у них і віддано іншому народові (Матв., 21 : 43);
у Івана багаторазово висловлено переконання, що юдеї не знають Бога («А ви ні голосу Його не чули, ні виду Його не бачили, і не маєте слів Його, щоб у вас перебувало…», Ін. 5: 37; «І ви не пізнали Його, а Я знаю Його», Ін. 8: 55 та ін) і в той же час прямо говориться, що»порятунок від іудеїв»(Ін. 4: 22).
Висловлювалося безліч припущень з приводу таких протиріч. Ряд дослідників пов’язують ідеологічну строкатість канонічних текстів з політичною ситуацією, що склалася після поразки антиримського повстання (132-135 рр..), Коли частина іудеїв в пошуку нових життєвих орієнтирів прийшла в християнську церкву. Припускають, що ця обставина спричинила за собою дрейф християнського віровчення від первісного антиюдаїзму до відносного примирення і часткового злиття з іудейською традицією (що проявилося в тенденційною редакторської правки вихідних текстів, що зв’язала дії Спасителя з «висловів через пророків»).
Пошук «істинного» (неушкодженого) канону становить один з важливих напрямів протестантської біблійної науки; частково це пов’язано з тим, що для протестантського богослов’я Святе Письмо складає єдине джерело істини і віри. Про відомого розриві між церковною ортодоксією і первісним віровченням говорять і вітчизняні дослідники.

Діяння святих апостолів

Книга «Діяння святих апостолів», авторство якої приписують св. Луці, продовжує євангельське оповідання. Автор (за переказами, учень і супутник апостола Павла) розповідає про зішестя Святого Духа на апостолів, про їх проповідницьких працях, про діяльність християнських громад і перших мучеників за віру. Один з кульмінаційних моментів розповіді пов’язаний із зверненням до Христа фарисея Савла (майбутнього апостола Павла). Будучи вірним іудеєм, «Повчання в батьківському законі», Савл нищив християн, вважаючи їх небезпечними баламутами. Його звернення описано як диво духовного прозріння. Савл почув голос Ісуса Христа («Савле, Савле, чого мене гониш?”) І був засліплений «великим світлом з неба». Іступів в християнську громаду, він зцілився і став ревним проповідником Євангелія в Аравії, Палестині, Кесарії, Малій Азії, серед іудеїв і язичників. Розповідь обривається ще до часу кончини Павла. Згідно з переказами, апостол був обезголовлений в Римі в 60-х рр..

Послання святих апостолів

Апостольські послання роз’яснюють вчення Ісуса Христа, містять роздуми про долю світу, про воскресіння і вічного життя, розповідають про місіонерські подорожі Павла і Петра, Варнави і інших апостолів. З численних апостольських послань в канонічний звід було включено 21. Чотирнадцять з них приписують Павлу. Питання про достовірність, авторство і часу написання послань Павла дискусійний. З точки зору ряду незалежних фахівців, аутен-тнчіость послань до Ефесян, до Колосян і два Послання до Солунян сумнівна; приналежність Павлу послань до Тимофія і Тита малоймовірна; відносно Послання до Євреїв авторство Павла виключено.
До семи іншим послань відносяться:
Соборне Послання апостола Якова;
1 і 2-е Послання апостола Петра;
1,2 і 3-е Соборні Послання апостола Іоанна Богослова;
Соборне Послання апостола Юди.
Павло, головний персонаж учительной частини Нового Завіту, – найбільш авторитетна постать в історії християнської думки. Перемога його богословських поглядів визначила становлення християнства як самостійної релігії. Павло вчив, що до пришестя Христа Бог відкривав себе євреям через патріархів і пророків, а язичникам – через безпосереднє сприйняття створеного світу. Першим Бог дарував Закон, а другий обдарував моральним почуттям – совістю. Смерть і воскресіння Ісуса Христа відкрили для всіх людей можливість стати дітьми Божими – хрестячись, приймаючи в себе Духа Святого і ведучи праведне життя.

Павло вважав, що Тора, виконавши своє історичне призначення, втратила законодавчу силу. Це переконання послужило причиною полеміки апостола з євреями з приводу обрізання, дотримання суботи, ритуальних харчових обмежень і т.п. Павло доводив, що звернення в християнство означає початок нового життя, вільної від тягаря Тори. Віруючий в Христа відкидає гріх не від страху перед можливим покаранням, а в силу глибоких змін у своїй душі: «людина виправдується вірою, без діл Закону» (Рим. 3:28). У посланнях Павла сформульована християнська концепція гріха (згодом розроблена бл. Августином), згідно якої в людині одвічно стикаються два протиборчі початку – його занепала і смертна природа, з одного боку, і внутрішнє прагнення до благодаті і безсмертя – з іншого. Хрещення народжує людство заново, усуваючи диктат плоті і скасовуючи закон Адама, що діяв дотепер: «Як в Адамі всі вмирають, так у Христі всі оживуть» (1 Кор. 15:22).
Єретик
Два меча не можна вкласти в одні піхви.

Персидська прислів’я

Близько 140 року багатий судновласник і видний діяч ранньої церкви Маркион (згодом оголошений єретиком) опублікував Євангеліє від Луки і 10 послань апостола Павла, зібраних ним під час плавань по Середземномор’ю. Незабаром після цього пресвітери римської громади, не залишаючи Риму, чудесним чином знайшли «ще більш справжню» версію послань, а потім і «пастирські» тексти (послання до Тимофія і Тита), свідомо не мали до Павлу ніякого відношення.

Текст Маркиона був значно коротший «більш справжнього», і богослова-дисидента звинуватили в тому, що він скоротив вихідний варіант на догоду своїм єретичним поглядам. Богослови рясно цитували опальним видання, що дозволило А. фон Гарнака відновити його значну частину. Французький дослідник П. Л. Кушу, порівнявши реконструкцію з каноном, дійшов висновку, що версія Маркиона є споконвічною і справжньої, тоді як канонічні послання включають численні вставки і переробки, іноді повністю руйнують думка Павла. Вже автор 2-го Послання Петра вказує на «дещо тяжко» в посланнях Павла (2 Петра 3:15), а пізньоантичний публіцист Порфирій прямо дорікає апостола в тому, що той постійно суперечить сам собі.

На момент конфлікту частина римського духовенства дотримувалася монархіанского вчення, що ототожнює Христа з божеством єрусалимського храму (єпископи Віктор, Зефіріна і Калліст, що очолили римську громаду після вигнання Маркиона, увійшли в історію саме як монархіане). Маркион ж у своїх творах відкидає варіант віровчення, приводить «під ім’ям Господа нашого Ісуса Христа» до «Закону й обрізанню». З точки зору Маркиона, писання треба розуміти буквально; для підтвердження його істинності не потрібні ніякі філософські обгрунтування і ніякі зовнішні авторитети, тим більше авторитет Старого Завіту.

Протиставляючи Яхве і євангельського Бога-Отця, Маркион пише: «Перший обіцяє в нагороду землю, другий – небо. Перший наказує обрізання і вбивство переможених, а другий забороняє і те й інше. Перший проклинає землю, а другий її благословляє… Перший наказує помста, другий – прощення каються… Перший обіцяє іудеям панування над світом, а другий забороняє панування над іншими… У Старому Завіті – нестерпне ярмо закону, а в Новому – благе і легке тягар Христове». «Ніякої теодицеї, ніякої богословської космології! Нічого крім любові!»- Так визначає сутність проповіді Маркиона А. фон Гарнак.

Апокаліпсис, або Одкровення св. Іоанна Богослова

Апокаліпсис в символічній формі розкриває прийдешні долі світу, пророкує прихід на землю антихриста і друге пришестя Христа, зіткнення сил добра і зла в останній страшній битві і завершення світової історії повним і остаточним торжеством християнської церкви.
За переказами, Одкровення було отримано апостолом і євангелістом Іоанном Богословом на острові Патмос, куди він був засланий за проповідь Слова Божого (однак і біблійній науці вважається доведеним, що Євангеліє від Іоанна і Апокаліпсис належать перу різних апторов).

Переклади

До кінця I тис. до н. е.. багато євреїв, що розселилися в країнах Східного Середземномор’я, стали забувати мову Тори – іврит. У цих умовах виникла необхідність перекладу Святого Письма на грецьку. (Согласпо легендою, Танах (Старий Завіт, в християнській традиції) був переведений сімдесятьма «тлумачами» Єгипту і тому отримав назву Септуагінта. Цитати з Старого Завіту, супроводжуючі новозавітні тексти, даються по цьому джерелу.

Септуагінта містила на 11 книг більше, ніж давньоєврейську звід; при цьому тексти деяких канонічних книг були доповнені грецькими вставками. Ці 11 книг в православ’ї вважаються «Душеполезное», але не богодухновенними, в католицизмі – зізнаються второканонічними джерелами (Товит, Юдіф, Премудрості Соломона та ін.)

У 382 році Ієронім, грунтуючись на Септуагинте, переклав Біблію на латинську; переклад отримав назву Вульгата (vulgatus означає «широко поширений, загальновідомий”), Протягом декількох століть використання Біблії в католицьких країнах Європи було обмежено лише Вульгати.
Реформатори відстоювали право віруючих вивчати Біблію на національних мовах. В 1380 році професор Оксфорда Джон Вікліф перевів Вульгату на англійську. Через 30 років після смерті професора Констанцський собор (1415) визнав його єретиком; зотлілі кістки бунтівника були вириті з могили, спалені і кинуті в річку.

Сувора кара чекала і послідовників «першого протестанта», яких спалювали на вогнищах разом з перекладеної Біблією.
На початку XVI століття Мартін Лютер, головний ідеолог Реформації, переклав Біблію на німецьку. З перемогою протестантизму в Німеччині лютерани змогли читати Біблію рідною мовою без ризику для життя.
Сьогодні Біблія перекладена практично на всі мови світу.

Посилання на основну публікацію