Людина, суспільство і природа

Людина пов’язаний з природою тисячею невидимих ниток. Природа – неодмінна умова матеріального життя суспільства – вона дає поживу, тепло, світло. Протягом більшої частини часу існування людства його виробнича діяльність мало впливала на хід природних процесів. Положення стало мінятися приблизно 200-250 років тому, з початком промислової революції. У зв’язку з цим перед наукою постала велика і відповідальна задача – розробити рекомендації для найбільш розумного використання природних багатств, передбачити майбутні стани природи і місце в ній людини. Вирішувати ці завдання покликане новий науковий напрям, що виникло на стику географії, біології та соціології, – екологія людини. Термін «екологія» від грецького слова «ойкос» – місце проживання, будинок) ввів в середині минулого століття німецький біолог Ернст Геккель для опису взаємодії між організмом і навколишнім середовищем. Отже, екологія людини – це наука про нашому спільному домі – Землі.

Тривалий процес еволюції живої матерії був процесом адаптації, пристосування до мінливих умов середовища. Діючи методом проб і помилок, природа прагнула намацати варіант, відповідний найкращому пристосуванню до навколишніх умов. У тваринному світі цей процес здійснювався шляхом мутацій, вибраковування шкідливих і закріплення корисних змін.

У ході еволюції людини механізм адаптації все в більшій мірі переходить в соціальну сферу. Людське суспільство в цілому можна розглядати як адаптивну систему. Сказане дозволяє визначити предмет екології людини як дослідження соціальних і біологічних механізмів пристосування людського суспільства до довкілля.

Для того щоб глибше розібратися в проблемах екології людини в сучасному світі та розробити рекомендації для майбутнього, необхідно знати, як складалися взаємини людини з природою в минулому.

Історія розвитку природи та окремих її компонентів (клімату, рослинності, тваринного світу, рельєфу і т. д.) вивчається особливою наукою – палеогеографією. Інша наука – археологія – має достовірними відомостями про розвиток первісного суспільства : його соціального устрою, господарства, матеріальної і духовної культури. Зіставлення даних цих двох павук дає можливість реконструювати взаємодію природи і людського суспільства і минулому, виявити деякі фундаментальні закономірності цього процесу, які можуть стати в нагоді дли прогнозування поведінки системи природа -людина в майбутньому. На стику палеогеографії та археології виникає новий науковий напрямок – палеоекологія людини. Завдання цього напрямку – відновити історію соціальної та біологічної адаптації людства до мінливих умов природного середовища.

Давню природне середовище стали вивчати практично одночасно з відкриттям першого достовірних пам’яток кам’яного віку в Європі в другій половині XIX в. У нашій країні (якщо враховувати спадщина СРСР) комплексні дослідження з палеоекології людини проводяться з 20 – 30 -х років поточного сторіччя, коли були відкриті численні стоянки кам’яного століття в Криму, в центральних районах і на півночі європейської частини Росії, а також у Сибіру. Наприкінці 40 -х в 50 -х роках були вивчені опорні пам’ятники кам’яного століття на Десні, Дону, Дністрі. В даний час комплексні археологічно- палеогеографічні дослідження охопили практично всю країну.

ПОДІЛИТИСЯ: