Історія ісламу

Іслам є однією з світових релігій, і, за різними даними, до послідовників ісламу зараховують себе від 20 до 23% людей у всьому світі. Іслам виник у VII столітті і. е.. в Аравії, його засновником вважається пророк Мухаммед. У перекладі з арабської мови термін «іслам» дослівно означає «покірність, віддання себе Богу». Фундаментальною основою цієї релігії є віра в єдиного Бога – Аллаха і підпорядкування її волі. Це записано у священній книзі – Корані, переданому людям через пророка і посланника Аллаха – Мухаммеда. В ісламі Мухаммед вважається останнім у низці пророків (Адам, Нух (Ной), Ібрагім (Авраам), Муса (Мойсей), Іса (Ісус). Послання Мухаммеда «одночасно підтверджують основні одкровення його попередників і виправляють те, що ці пророки спотворили в посланих Аллахом Писаннях: ат-Тауро (Торі), Забурі (Псалмах), Інджілі (Євангелії).

Іслам після смерті Мухаммеда

Мухаммед не залишив вказівок з приводу наступника, і після його смерті боротьба за владу розколола мусульманську громаду. За право висування на посаду халіфа, заступника посланника Аллаха (халіфат расул Аллах) і голови громади, суперничали різні політичні угруповання. Першим халіфом став один з найближчих соратників Мухаммеда – Абу Бакрас-Сиддик (572-634), якого вже захворіло Мухаммед призначив керувати молитвою.

Після смерті Мухаммеда багато племен майже по всій Аравії відреклися від ісламу, і перший халіфу Абу Бакру довелося знову звертати їх в мусульманську віру. Перед смертю Абу Бакр встиг назвати ім’я свого наступника – Омара ібн аль-Хаттаба аль-Фарука (бл. 585-644), який, як і Абу Бакр, теж був лит см і сподвижником пророка, і громада одностайно присягнула новому халіфу. За десять років його правління мусульманська держава розширило свої володіння, приєднавши Єгипет, Сирію, Палестину і західну частину Ірану. В Єрусалимі в 638 році халіф Омар підписав з християнами Єрусалима договір, текст якого був канонізований на початку XII століття. Згідно канонізованому тексту, договір зобов’язував іновірців дотримуватися шість умов, а саме: чи не хулити Коран, що не зводити наклеп на посланника Аллаха, що не паплюжити мусульманську релігію, не чинити перелюбу, не вступати в шлюб з мусульманками, що не схиляти мусульман до обігу в свою віру і не надавати ніякої допомоги ворогам ісламу. Іновірцям також рекомендувалося носити відмітні знаки па одязі, не будувати будинки вище мусульманських, не бити в била, не читати голосно свої молитви і священні книги при мусульман, що не розпивати публічно п’янкі напої, не тримати на виду хрести та свиней, ховати своїх небіжчиків тихо і непомітно і дотримуватися деякі інші обмеження.
Омар ввів літочислення нової ери по хиджре, з його ім’ям пов’язано також встановлення ряду релігійно-правових приписів: щорічне паломництво, покарання бичуванням, побиття камінням за перелюб та ін Халіф Омар помер 7 листопада 644 року від ран, завданих йому в мединской мечеті перським рабом. Перед смертю він призначив рада (тура) з шести найстаріших сподвижників Мухаммеда для обрання нового халіфа.

Рада зупинив свій вибір на Османі ібн Аффане (бл. 575-656), також одному з перших послідовників Мухаммеда, зятя і тесті пророка (Осман і Мухаммед були одружені на дочках один одного). У правління Османа араби завоювали держави Сасанідів (Сасаніди – іранська династія, що правила в III-VII століттях па Близькому і Середньому Сході) і зміцнили своє становище в Північній Африці аж до Тунісу і Закавказзя. За дорученням Османа був складений зведений єдиний текст Корану.
Прагнення Османа посилити контроль за провінціями (Ірак, Єгипет), висунення родичів халіфа на ключові пости, їх надмірне збагачення викликали закиди і невдоволення. На початку травня 656 року і Медину прибула делегація єгиптян, незадоволених його правлінням. Осман пообіцяв задовольнити їхні вимоги, але потім послав наміснику лист з наказом стратити баламутів. Лист було перехоплено, єгиптяни повернулися і за допомогою інших незадоволених обложили будинок Османа. 17 червня бунтівники, очолювані Абдаллахом, сином першого праведного халіфа Абу Бакра, увірвалися в будинок Османа і вбили його.

За пропозицією єгиптян новим халіфом був обраний Алі ібн Абу Таліб – двоюрідний брат Мухаммеда, зять пророка, одружений на його дочці Фатімі. Обрання Алі халіфом підтримали багато мусульман, однак далеко не всі погодилися з цим рішенням. Намісник Сирії, родич убитого халіфа, Муавля звинуватив Алі в причетності до вбивства Османа.

Боротьба між Алі і Муавія прийняла затяжний характер. Перенісши свою резиденцію в Куфу (Ірак), Алі почав війну з сирійцями. У липні 657 року при Сиффине, на правому березі річки Євфрат, між арміями Алі і Муавии відбулася велика битва. Розбивши і потіснивши військо Муавии, Алі, однак, не зумів скористатися цією перемогою. Призупинивши бій і погодившись на третейський суд, до якого закликали сирійці, прикріпивши до своїх списам сувої Корану, Алі не тільки втратив перемогу, а й позбувся підтримки значної частини своїх воїнів. Розчарувавшись в Алі як в вождя і оголосивши його згоду на третейський суд несумісним з духом ісламу, 12000 воїнів покинули його табір і пішли в Нахраван (Західний Ірак). Так стався розкол серед прихильників Алі і виділення з числа його прихильників нової виріши нозпополітіческой угруповання – харіджітов (від хараджа – виступати, виходити), які повели активну боротьбу не тільки проти Муавии, що прийняв у 660 році титул халіфа, а й проти Алі. 19 січня 661 року при виході з мечеті міста Куфи Алі був смертельно поранений харіджітов Ібн Мульджамом і через два дні помер.

Мусульмани-суніти (від сунна – звичай) вважають перших чотирьох халіфів, обраних з числа найближчих сподвижників Мухаммеда (Абу Бакр, Омар, Осман, Алі), праведними халіфами, їх спосіб життя і вчинки служать прикладом для наслідування. Прихильників Алі, які вважали перших трьох халіфів узурпаторами, лішівшімі влади єдиного законного і праведного халіфа – Алі, стали називати шиїтами (від шиа – прихильники). Хоча конфлікт між двома угрупованнями носив насамперед політичний характер, зумовлений проблемою влади, з часом з’явилися і значні теологічні розбіжності.
Династія Омейядів

Після вбивства Алі шиїти проголосили новим халіфом його старшого сина Хасана (пом. у 669 р.), однак після переговорів з Муавієй Хасан відмовився від домагань на верховну владу в обмін на величезну грошову компенсацію і великий довічний пенсіон. Муавія ібн Абу Суфйан (605-680), що належав до знатного курейшігскому роду Омейядів, швидко поширив свою владу на весь Халіфат. Як халіф, Муавійа відрізнявся щедрістю і поблажливістю до ворогів, він протегував поетам і вченим. Столиця Халіфату була перенесена в Дамаск, а син Муавійа Йазід був оголошений офіційним наступником, що означало введення принципу династичного успадкування верховної влади (замість принципу виборності халіфів, що існував з часів Мухаммеда).

Після смерті халіфа Муавійа в 680 році шиїти оголосили Хусайна, молодшого сина Алі, своїм третім халіфом, але на шляху з Мекки в Куфу малочисельний загін Хусайна був зупинений омейядським військом, і 10 жовтня 680 року Хусайн загинув у бою, отримавши десятки колотих і рубаних ран. Халіф Йазід публічно висловив засмучення з приводу загибелі онука пророка. Хусайн був оголошений «найбільшим мучеником», а місто Кербел, що виник пізніше на місці його загибелі, перетворився на одну з головних шиїтських святинь.

Муавійа та інші омейядському халіфи продовжили завоювання, розпочаті їх попередниками. При них ісламу скорилася вся Північна Африка, велика частина Піренейського півострова, Середня Азія; вони співали тривалу, по безуспішну війну проти Візантії, кілька разів брали в облогу Константинополь. Завойовані території простягалися від кордонів Китаю до Атлантичного океану. При Омейядах в державних установах грецький та інші місцеві мови були замінені на арабську. Виникла мусульманська культура з її самобутнім зодчеством, декоративним мистецтвом, розвивалася ісламська наука.
Однак халіфи з роду Омейядів постійно стикалися з ворожістю з боку мекканских мусульман, які дорікали їх у тому, що вони порушували заповіді пророка і займалися переважно земними справами. Особливо сильним було зростаюче протистояння з боку шиїтів і харіджітов.

В результаті повстання 747-750 років під керівництвом Абу Мусліма Омейяди були повалені, і до влади прийшли Аббасіди – прямі нащадки Аббаса бін Абд аль-мутталиба, дядька пророка Мухаммеда. Одному з небагатьох уцілілих представників роду Омейядів Абдаррахманом вдалося дістатися до Іспанії і заснувати там в 756 році Кордовский емірат, поклавши початок династії Кордовська Омейядів.

Династія Аббасидов

Першим аббасидским халіфом став Абу-аль-Аббас ас-Саффі («щедрий» – цей епітет згодом приймали і інші халіфи). Найважливішим наслідком державного перевороту і зміни влади була втрата арабами привілейованого становища і монополії на владу, зрівняння в правах мусульман різного етнічного походження. Головною опорою Аббасидів стала знати Ірану і Середньої Азії, що призвело до посилення іранського елементу в політичному та духовному житті Халіфату. Центр Халіфату перемістився з Сирії до Іраку. Столицею держави стало місто Багдад, заснований в 762 році халіфом аль-Мансуром. Тому держава Аббасидів іноді називають також Багдадським халіфатом (для відмінності від Дамаського халіфату Омейядов). Найбільшої могутності Халіфат Аббасидів досяг при халіфах аль-Маісуре (правив у 754-775 рр..), Аль-Махді (775-785 рр..), Харунеар-Рашиде (786-809 рр..) І аль-Мамуні (813-833 рр..). Багдад став центром активної інтелектуальної життя. Триста років, з більш ніж п’ятивікову історії Аббасидской держави (з 749 по 1258), були ознаменовані розквітом мусульманської культури і науки, економічним підйомом.

Але наприкінці VIII століття від Аббасидского халіфату почали відпадати окремі області (наприклад, Марокко). У IX столітті процес розпаду держави Аббасидів посилився: на території Ірану, Середньої Азії, Закавказзя, Єгипту стали утворюватися самостійні держави, в яких правили місцеві династії.
Історія Багдадського халіфату закінчується падінням Багдада в 1258 році, коли останній аббасидський халіф був страчений монголами. Мамлюкскіе правителі Єгипту та Сирії поспішили відновити халіфат в 1261 році, зробивши своїм халіфом аль-Мустансира (далекого родича Аббасидів), врятувався від переслідувань. У 1517 році, після завоювання Єгипту турками, його нащадок був перевезений в Стамбул, де, згідно оманської офіційної традицією, останній Аббасидів передав свої права турецькому султану Селімові Грозному (правив у 1512-1520 рр..). У 1924 році інститут халіфату, духовного центру всіх сунітів, був офіційно скасований першим президентом Турецької Республіки Кемалем Ататюрком.

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Юрій Нікулін – біографія