Етапи становлення християнства

Донікейський період (I століття – початок IV століття) 

За переказами, після розп’яття Ісуса Христа апостоли протягом 12 років залишалися в околицях Єрусалиму, а потім відправилися на всесвітню проповідь. Місія апостолів Павла і Варнави показала, що обертаються язичників не слід пов’язувати архаїчним Законом, ускладнює сприйняття нового вчення.

Апостольський Собор в 49 році в Єрусалимі затвердив цю практику. Ворожнеча двох конфесій стала непримиренної ще в 35 році, коли юдеї побили камінням архідиякона християнської громади – Стефана; остаточний розрив між християнством і іудаїзмом відбувся після драматичних подій 66-70 рр.. Єрусалим підняв повстання проти римської влади, і Нерон направив війська для втихомирення провінції. Згідно з переказами, християни, попереджені одкровенням, покинули місто. Єрусалим був зруйнований, а храм спалений. І тоді іудейське духовенство склало формальні прокльони на адресу «відступників» (хрещених євреїв), назавжди виключивши християн з синагогальної життя.
Після зруйнування Єрусалима церковний центр християн переноситься до столиці імперії – Рим, освячений мучеництвом апостолів Петра і Павла. Закінчується апостольський століття зі смертю останнього апостола Іоанна Богослова (бл. 100 року).

Наступниками апостолів стають т. н. апостольські мужі перші християнські письменники, учні та послідовники апостолів. Час їх діяльності – II-III ст. Багато хто з апостольських мужів взяли, ВЕНЕД за своїми попередниками, мученицьку смерть за віру. Так, Ігнатія Богоносця стратили в правління імператора Траяпа, а при Марка Аврелія був спалений на багатті Святий Полікарп.
До числа найбільш відомих апостольських мужів відноситься Діонісій Ареопагіт, перший єпископ Афін, і проповідник Климент, папа римський. Першому приписуються кілька листів і трактатів з християнської містиці (т. н. «Ареопагитіки»); з творів другого збереглося тільки його Послання до коринтян. За переказами, Діонісій Ареопагіт мученицьки загинув, проповідуючи в Галлії, а Климент був засланий до Кримські каменоломні і там втоплений.

У II столітті починається і діяльність «апологетів» перших християнських богословів. Апологія (грец. «виправдання») – це слово на захист християнства, що містить різні аргументи на його користь. Першим з апологетів-богословів був Юстин Філософ – платонік, що заснував в Римі богословську школу. У кінці II століття виникла традиція Олександрійського богослов’я, біля витоків якого стояли Климент Олександрійський, Оріген (видатний екзегет, який намагався узгодити християнство з вищими досягненнями еллінської думки), Григорій Чудотворець, автор першого Символу віри, та ін Отцем християнської догматики вважається західний богослов Іриней Ліонський, який створив працю «П’ять книг проти єресей». До числа пізніх латинських апологетів відноситься Квінт Тертуліан, релігійний філософ і автор політичних трактатів, знаменитий своїм ригоризмом і пародоксально протиставленням віри розуму («Вірую тому, що абсурдно»).

До другої половини III століття християнська церква вже представляла собою значну силу. Римські імператори, розглядаючи церкву як можливу політичну суперницю, жорстоко переслідували християн, прирівнюючи до політичної неблагонадійності їх відмову від поклоніння язичницьким богам.
У 251 році, за правління імператора Декія, почалася одна з найбільш кривавих антихристиянських гонінь. У Римі загинув тато Фабінью, а єпископ Карфагена Кипріан був змушений тікати. Не всі християни витримували жорстокі тортури – деякі зрікалися Христа, рятуючи своє життя. По закінченні гоніння постало питання: чи можна пробачити відступників і прийняти їх назад?
Думки церковників розділилися. Кипріан і новий тато Корнелій вважали, що в ряді випадків отступивший від віри повинен бути прощений. Римський пресвітер Новатіан наполягав на тому, що церква не повинна прощати зрадників. Він звинуватив опонентів у відсутності твердості, а себе проголосив істинним наступником Фабіана і главою «Церкви чистих» («кафарів»). Жорстокість Новатіан була покарана. На Соборі 251 року Кіпрі-ш і Корнелій відлучили Новатіан від церкви за немилосердя і порушення канонічної дисципліни. Під час наступного гоніння Кипріан добровільно прийняв смерть за Христа.

Гоніння на християн припинилися з царювання імператора Костянтина I, дарував своїм підданим свободу віросповідання т. н. міланським едиктом.

Період Вселенських соборів (IV-VIII ст.)

Процес християнізації величезних мас вчорашніх язичників супроводжувався виникненням нових богословських шкіл, покровителями яких іноді ставали самі церковні ієрархи і навіть імператори (до числа «імператорських єресей» відносяться, наприклад, монофелітство і іконоборство). Часто єпископи проповідували власний варіант віровчення і мали свою «групу підтримки» серед населення. Характерною рисою цього періоду були запеклі сутички, що відносила тисячі життів.
Костянтин Великий (роки правління – 306-337), підтриманий церквою в боротьбі за престол, доклав зусиль до того, щоб привести ворогуючі партії до єдиній платформі. З ініціативи імператора був скликаний 1-й Вселенський собор (325 рік), кото-ри й проходив у Нікеї, поблизу Константинополя, і тривав з 20 травня по 25 липня. Одне з рішень Собору оформило союз між імператорською владою і церквою.

1-й собор відкинув аріанство, що заперечував предвечное існування Сина і равносущность Його Отця. Нило затверджено догматичне положення, згідно з яким Син, вічно народжується від Отця, є ис-тііпий Бог і самостійна особистість. Писання Арія засудили на спалення, їх поширення заборонялося під загрозою смертної кари.

Христологічний спір не закінчився Нікейським собором. Проблема співвідношення волі, особистості й природи у Христі, що має фундаментальне значення для християнської антропології, обговорювалася протягом кількох століть. За період з IV по VIII століття відбулося сім Вселенських соборів, які встановили головні догмати християнства. Єпископ Хіларі з Пуатьє, учасник Селевкійского синоду в 359 році, так описує церковне життя того часу: «Серед нас стільки ж вірувань, скільки думок. Ното-оізгоп, тобто положення, постановляє, що Син складається з тієї ж субстанції, що і Отець, відкидається, приймається і пояснюється наступними один за одним соборами; часткове або повне подібність між Отцем і Сином є предметом спору… І ми роздирають один одного на шматки».
Не було єдності віри і в імператорській родині. Костянтин переслідував аріан, його наступник Констанцій відправляв у посилання супротивників аріан, а при наступному імператорі Феодосії I (379-395) гонінням піддалися знову ариане.

Феодосій I видав едикт про закриття всіх язичницьких храмів, що закріпило статус християнства як державної релігії, і в 381 році скликав 2-й Константинопольський собор. Собор пройшов у хрістоло-гічних спорах, в ході яких знову були віддані прокльону як аріани, так і представники інших богословських шкіл: евноміане, духобори, савеліане, фотініане, апполінаріане та ін
3-й Ефеський собор (431 рік) відкинув песторіан-ство, що поділило божественну природу Логосу і людську природу Христа. Марія народила людину, а не бога – стверджували несториане. І тільки з натхнення Святого Духа в нього вселився Бог і зробив його знаряддям спасіння. Собор оголосив це вчення помилковим, відкинув також і вчення маріонітов, які наполягали на включенні Богоматері в Трійцю замість Святого Духа.

4-й Халкідоіскій собор (451 рік) продовжив обговорення догмату Боговтілення. Монофізити (одноестестіеніікі) вчили, що в Христі його людська природа була повністю «поглинена» божественною природою Логосу. Собор затвердив догмат, згідно з яким Ісус Христос є одночасно істинний Бог і істинний чоловік; вічно народжуючись від Отця «по божеству», він народився від Діви Марії «по людству». Імператором Маркіяном був виданий едикт, який наказував карати всіх, хто відмовлявся визнати цей догмат.

5-й собор (553 рік, в Константинополі) – найбільш неоднозначний і «бурхливий» з усіх церковних з’їздів – досліджував проблему метемпсихозу (переселення душ). У посланні собору імператора Юстиніана було сказано: «Отже, Піфагор, Платон, Плотін і їх послідовники, одностайно визнаючи душі безсмертними, говорили, що вони існують перш тіл і що є окремий світ душ, що занепалі з них посилаються в тіла, і при тому так, що душі ледачих в ослів, душі грабіжників у вовків, душі хитрунів в лисиць, душі сластолюбців в коней. Церква ж, навчена божественними писаннями, стверджує, що душа сотворена разом з тілом, а не так, що одне перш, а інше після, як здавалося навіженству Орігена». Собор відкинув вчення про переселення душ (поширенні якого помилково приписувалося Орігену) і проголосив 15 анафем, здебільшого спрямованих проти «орігенізма».
6-й собор (680 рік, в Константинополі) відкинув вчення монофелітізма, згідно з яким Христос має два єства, але лише одну загальну волю. «Боїться Христос смерті, але не тремтить, щоб ясно показати властивості обох природ. Різниця між природним і протиприродним страхом смерті для розважливих ясно і очевидно»(Іоанн Ліствичник).

7-й иконоборческий собор (754 рік, в Константинополі) був скликаний з метою заборонити шанування ікон: «… Для винищення демонських оплотів, що створюються проти пізнання Бога, і для викриття диявольського підступу та омани… скликали весь священний сонм боголюбезнейшие єпископів, щоб, зібравшись разом, досліджувати Писання про спокусливій звичаї робити зображення, відволікаючі розум людський від високого і бажаного Богу служіння до земного і вещественному шануванню тварі».

7-й Нікейський (787 рік, в Нікеї) скасував рішення попереднього собору (позбавивши його статусу Вселенського), відкинув іконоборство і затвердив шанування ікон.
Після того як християнство стало офіційно дозволеною релігією, церква перестала проповідувати терпимість і повела масштабний наступ на язичницький світ. Західне духовенство викорінювати залишки язичництва з особливою жорстокістю. У 376 році римляни зруйнували храм Мітри, і папа римський сів у священне мітраітское крісло (зберігається в соборі Св. Петра до цих пір). У 389 році архієпископ Феофіл розгромив безцінну Олександрійську бібліотеку.
У 414 році нещасну Гіпатію, язичницю-філософа, втягли до церкви і вбили ударом дубини. Її плоть б па здерта з кісток за допомогою раковин і кинута у вогонь. Папа Григорій II не тільки зрадив вогню все математичні праці римлян, а й спалив Палестинську бібліотеку, знищив твори Лівія і заборонив вивчення класиків. Замість грецької логіки Рим тепер пропонував чудеса, замість гіппократівській і галеповской медицини – цілющу силу святих мощей і залишків хреста Христового.
Початковий період боротьби з інакомисленням аскетично налаштовані християни, прагнучи зберегти чистоту своєї віри, віддалялися в пустелі. У IV столітті виникає чернецтво і з’являються перші монастирі. Єгипетське чернецтво вважається найдавнішим. У 285 році його засновник Антоній Великий віддалився в глиб пустелі, на гору Колізму. Його учень, Макарій Єгипетський, поклав початок подвижництву в Скитської пустелі, а Пахомій Великий заснував на початку IV століття перший єгипетський монастир.
На зламі епох
На початку нашої ери весь елліністичний світ був загрожує новою релігією і нудився в муках її народження.

А. П. Карсавін

В кінці IV століття до н. е.. воїни Олександра Македонського підкорили Перську державу, до складу якої входила і Юдея. «Правитель полуміра», вихований великим Аристотелем і боготворивший грецьку культуру, прагнув зробити елліністичні форми мистецтва, літератури і філософії надбанням «варварських» народів. До моменту виникнення Римської імперії (63 до н. Е..) Еллінська культура поширилася по всьому середземноморському ареалу, і на величезній території встановився відносний культурне тотожність (обставина, багато в чому зумовила військово-політичні успіхи римлян). Майже у всіх римських провінціях освічене суспільство говорило на грецькій мові, храми будувалися н стилі Парфенона, інтелектуальні пристрасті визначалися класичної грецької філософією.
Разом з тим, до кінця I століття до н. е.. греко-римська цивілізація переживала період занепаду, особливо помітного в духовній сфері. Віра в примітивних духів і пл Ємені богів залишилася в далекому минулому, відступивши перед філософією і привабливими містичними вченнями. Але і загальновизнані «багатофункціональні» божества, такі як Зевс (Юпітер), Юнона, Аполлон, Марс і ін, шанувалися лише в силу традиції і на знак лояльності до влади. Державна релігія «нічиєї душі… вже не хвилювала»(Т. Моммзен). Довіра до Олімпу було підірвано стараннями самих же імператорів, які встановлювали свої статуї в храмах, поряд із скульптурами богів. Оскільки важко було угледіти небудь божественне в таких правителях, як п’яниця Вителлий, розпусники Отон і Калігула і ін, до юпітерів і Марс також перестали ставитися серйозно – по аналогії. Втома від традиції виявлялася в соціальній апатії та філософському песимізмі, падіння моралі і культі плотських задоволень. Міста були затоплені астрологами, віщунами, адептами «тайнихученій». Рим немов шукав нового бога і не міг знайти.

Палестина переживала труднощі іншого роду. Євреї мріяли про свій царя, але ненавиділи чинного правителя – полуараба-полуідумея Ірода Великого, який отримав престол від римських властей. Ненависть була взаємною: той говорив, що «відчуває потяг до грекам в тій же мірі, в якій почуває відразу до іудеїв». Втрата політичної незалежності супроводжувалася втратою національної єдності. Протягом багатьох століть Ізраїль зберігав вірність своєму богу-покровителю Яхве, не визнаючи «богів інших», але тепер багато що змінилося. Частина суспільства еллінізувати, підпавши під чарівність язичницької культури і віддавши перевагу її єврейському Закону, все більше нагадує громіздкий звід юридичних норм. Інші, навпаки, прагнули зберегти духовну спадщину предків, вбачаючи в ньому єдиний спосіб збереження національної ідентичності.

До початку нашої ери в палестинському суспільстві склалося кілька релігійно-політичних угруповань. Партію саддукеев становила єврейська аристократії. Це були представники вищого духовенства п великі землевласники, які не бажають соціальних потрясінь для Юдеї і фінансових втрат для себе. Вони виступали за співпрацю з римськими властями і проти надмірно ревного дотримання священних заповідей – мицвот. Фарисеї вимагали неухильного виконання релігійного обов’язку, суворого дотримання букви Закону. Вони не дозволили б осквернити суботу порятунком тварини, що впав в яму, однак на ділі запобігали перед Римом (тому слова «фарисей» і «лицемір» з часом стали сприйматися як синоніми).

Про секті есеїв розповідають знайдені в середині XX століття рукописи Мертвого моря («кумранські сувої»). Члени кумранской громади відкидали багатство і проповідували смиренність. Вони протиставляли себе садуккеям, вважаючи, що ті осквернили храм і гам інститут священства, і були ворожі по відношенню до популістської партії фарисеїв. Ессеї вірили в безсмертя душі і дотримувалися вчення, згідно з яким душі синів світла залишаться жити, щоб насолодитися «вічним блаженством», в той час як душі синів темряви приречені на вічні муки. У кум-рапеком «Статуті Війни» детально описується організація месіанського війська, якому належить розгромити армію синів темряви після 40-річної священної війни.

Месіанськи забарвленими були майже всі національно-визвольні рухи I століття (повстання Іуди Галилеянина, повстання єгиптянина Февди, самаритянські заколот, піднятий пророком Досифєєм, та ін.) Іноді лідерів називали месіями, навіть якщо самі вони не притязали на цю роль.
Склад палестинського суспільства був неоднорідний і в етнічному відношенні. В околицях Гази жили ідумеї – нащадки прийшлих арабів, в Галілеї – нащадки давніх ханаанеянина (фінікійців), що населяли Палестину задовго до приходу сюди єврейських племен. У 166 році до н. е.. ті й інші брали участь у повстанні Маккавеїв і були звернені в іудаїзм. Вони вважалися іудеями, але як би «другого сорту».
Поза межами єврейської громади залишалися самаритяни. Коли в 538 році сини дому Ізраїлевого почали повертатися на батьківщину з Вавилона, лідери нової релігійної громади Ездра і Неємія погоджувалися визнавати іудеями тільки тих, хто пройшов через вавилонський полон (де продовжували дотримуватися єврейські звичаї і зберігали вірність Яхве). Інші вважалися відступниками, осквернили себе змішаними шлюбами і шануванням чужих богів. Знехтувана частина ізраїльтян і створила самаритянські громаду (збереглася в Ізраїлі до наших днів).

ПОДІЛИТИСЯ: