Державний апарат

З аналізу функцій держави, в попередніх статтях, випливає особлива роль державного апарату, яку підкреслювали і детально досліджували класики. Дуже характерно, що найраніші роботи К. Маркса присвячені саме конкретного аналізу діяльності бюрократичного державного апарату. З цих робіт зросла Марксова теорія держави, його класової суті, його відчуження. Теоретичний аналіз з’єднує в них функціональний підхід зі структурним, інакше кажучи, веде від пошуку відповіді на питання, кому служить держава, до відповіді на питання, як держава це робить, за допомогою яких інституцій. В результаті виникла теорія державного апарату експлуататорських класів. Відповідно до цієї теорією державний апарат являє собою особливий інструмент, який служить збереженню я зміцненню класового панування економічно пануючого маса шляхом легального застосування насильства. 

Основою розуміється таким чином державного апарату є інститути організованого насильства: армія і поліція, причому виділення особливих поліцейських установ являє собою явище порівняно більш пізнього періоду. До цього як зовнішня, так і внутрішня функції здійснювалися одним інститутом – армією.

Підкреслюючи, що основою державного апарату є інститути організованого насильства, ми не стверджуємо, що цей апарат обмежується тільки ними. До складу державного апарату входять також інститути адміністрації і правосуддя, без яких держава не була б в змозі здійснювати свої функції в нормальних, мирних умовах. Хоча насильство – а отже, і організації легалізованого насильства – є сутністю держави імущих класів, проте насильство використовується тільки в разі потреби, зазвичай ж держава застосовує свій адміністративний апарат для регулювання різноманітних суспільних проблем у відповідності з інтересами правлячого класу.

Державний апарат експлуататорських держав має бюрократичний характер, що випливає з його відчуження від суспільства. Ця риса органічно притаманна всім державам імущих класів, так як вони, за визначенням Ф. Енгельса, є силою, що стоїть над суспільством. Бюрократизм ж в соціалістичній державі, хоча він і є загрозою, проти якої борються керівні соціалістичною державою партії робітничого маса, випливає не з класових рис держави, а насамперед 1) із залишків старих, досоциалістічеських державних інститутів, старих навичок як громадян загалом, так і людей, що працюють в адміністрації, а також 2) з групового партикуляризму, проти якого борються комуністичні партії. Однак до тих пір, поки буде існувати професійно виділений державний апарат, буде існувати і проблема рецидиву бюрократичних явищ, а отже, і необхідність боротьби з ними. Тому соціологічний аналіз державного апарату, глибоке пізнання характеру його діяльності мають істотне значення для зміцнення соціалістичної демократії і успішної боротьби проти збочень бюрократичного типу. Одночасно такий аналіз потрібен для того, щоб постійно вдосконалювати структуру та принципи діяльності апарату соціалістичної держави, усуваючи розбіжність між все більш широко впроваджуються сучасними методами, в тому числі використанням технічних засобів, і застарілою структурою апарату державної адміністрації.

Соціалістичний державний апарат діє на основі демократичного централізму. Одним з найважливіших аспектів демократичного централізму є те, що державний апарат спирається на діяльність широких мас трудящих, насамперед у рамках представницьких органів, що мають контрольні функції по відношенню до державної адміністрації. Тому аналіз діяльності представницьких органів, як загальнонаціональних (в польських умовах-сейм), так і місцевих (народні ради), є обов’язковою складовою частиною аналізу державного апарату. Одночасно демократичний централізм виражається в здійсненні партією робітничого класу керівної ролі по відношенню до державного апарату; тим самим аналіз діяльності цього апарата повинен бути пов’язаний з аналізом функціонування партії. Нарешті, у діяльності державного апарату все більшого значення набуває наукова організація праці, і. отже, соціологічні дослідження державного апарату повинні бути пов’язані з наукою про організацію. Все це приводить до висновку, що з основоположних рис соціалістичного державного апарату випливає необхідність комплексного, міждисциплінарного підходу до вивчення його проблем, причому в такому комплексному підході соціологічний аспект представлятиме аналіз соціального складу державного апарату та його зв’язки з різними суспільними класами, верствами і групами в рамках суспільства в цілому. Тому тут можна говорити про зовнішній і внутрішній сторонах соціологічного аналізу державного апарату.

Це стосується і досліджень тієї частини державного апарату, яка через своїх специфічних рис з деяких пір є предметом численних соціологічних аналізів, – саме армії. Цією проблематикою займається особлива соціологічна дисципліна – соціологія армії, яка в значній мірі, хоча і не повністю, є частиною соціології політичних відносин. За рамками соціології політичних відносин залишаються насамперед проблематика малих груп в армії і проблематика соціальних основ і наслідків розвитку військової техніки.

Предметом досліджень соціології армії є збройні сили як суспільний інститут: система їх внутрішніх відносин (як випливають з формальної системи влади, так і інших відносин, які виникають з мережі неформальних соціальних груп), їх зв’язку з іншими суспільними інститутами (особливо, хоча і не виключно, з цивільними органами суспільної влади), а також їх роль у суспільстві в цілому. Розглядаючи ці проблеми, соціологія армії використовує досвід кількох інших дисциплін, прилеглих до області досліджень власне соціології армії, і в особливості:

1) вона є специфічним державним інститутом;
2) вона представляє громадську групу з власною системою внутрішньої диференціації і одночасно є частиною системи суспільного розшарування;
3) вона являє собою бойову групу, організовану для досягнення перемоги.
З цих рис найважливішою є остання – те, що армія являє собою бойову групу, організовану для боротьби з метою досягнення перемоги. Риси бойової групи, особливо внутрішня згуртованість і солідарність, своєрідне почуття честі і групової гордості, побоювання армії перед втручанням в її внутрішні справи з боку груп або індивідів з поза можна зрозуміти лише на основі аналізу функцій, які армія повинна виконувати. Однак слід пам’ятати, що історія знає приклади дегенерації функцій і рис армій, особливо коли вони перестають бути інструментом підготовки або ведення війни, а стають майже кастовість організаціями, службовцями власним цілям. Це явище, властиве, наприклад, латиноамериканським арміям, стало причиною перетворення їх в інструмент внутрішньої боротьби за владу. Особлива роль армії як бойової групи призводить до ще одного важливого слідству – вона має найбільшу фізичною силою в державі. У цих умовах збереження переваги цивільної влади над армією далеко не завжди є чисто автоматичним, а вимагає виконання ряду умов У самій обший формі можна сказати, що підпорядкування армії цивільній владі залежить від наступних факторів:
а) ступеня, в якій існуюча система влади користується підтримкою в суспільстві і визнається в якості законної самими військовими;
б) ступеня, в якій ця система зуміє забезпечити здійснення інтересів армії, причому як її групових чи інституційних, так і загальних інтересів національної оборони;
в) ступеня, в якій командні кадри армії виховані в дусі визнання функціонального поділу ролей між цивільним і військовим апаратами.

Посилання на основну публікацію