Великий розкол церков 1054 року

Новозавітні тексти сповнені закликів до послідовників Ісуса Христа поводитись гідно свого вчителя – «зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один до одного любов’ю, прагнучи зберігати єдність духу в союзі миру». Але вже в стародавній церкві множилися єресі і розколи. Так, у V ст. свої окремі церковні організації створили несторіани, засуджені III (Ефеським) Вселенським собором, і монофізити, не прийняли рішення IV (Халкідонського) Вселенського собору. Історію перших в наші дні продовжує Ассирійська церква Сходу, а друге – відразу кілька т. н. орієнтальних (інакше, древніх східних або дохалкидонских) церков, серед яких: Вірменська апостольська церква, Коптська церква, Ефіопська церква, Сирійська церква, Сіро-Маланкарська церква, Еритрейське церква.

Найбільше ж поділ між людьми, що називають себе християнами, сталося, як зазвичай вважається, що в XI ст., коли один від одного відокремилися Римсько-католицька церква і Православні церкви, які утвердилися, відповідно, на Заході і Сході яка розкололася Римської імперії. Ця схизма (грец. shisma – розщеплення, розкол) сталося не раптом, а визрівала протягом кількох століть. Чим же вона була викликана?

Одна з головних причин полягає в тому факті, що християнство, поширюючись на величезній території серед народів з різними культурними традиціями, з різним рівнем економічного і політичного розвитку, неминуче набирало в них якісь специфічні риси. Помічено, наприклад, що на елінізованому Сході християнського світу був особливо великий інтерес до віровчительних стороні християнства. Саме тут у першому тисячолітті християнське богослов’я отримало своє найвище розвиток, тут же виникли і майже всі великі єретичні руху того періоду. На латинизированном Заході меншою мірою цікавилися абстрактними богословськими питаннями, натомість більше уваги приділяли організації церкви і зростання її соціального авторитету. Церковний історик Ст. Болотов писав: «Де Схід бачив філософську і моральну ідею, там Захід створював інститут». Ця різниця стала ще більш помітною після того, як Західна Римська імперія впала (разом з високими стандартами античної культури), і церква на Заході повинна була широко відчинити свої двері перед грубими варварами, яких ще треба було вчити основам цивілізованого життя.

В тих історичних умовах, коли зв’язки між окремими регіонами колишнього «pax romana» (римського світу) скорочувалися з-за частих воєн, занепаду транспорту і торгівлі, взаємне відчуження східних і західних християн, або, як тоді говорили, «греків» і «латинян», неухильно прогресувало. Їм все важче було слідувати знаменитому принципом християнського життя, який сформулював Августин Аврелій (354-430): «В головному – єдність, у другорядному – розмаїття, у всьому – любов». Занадто багатьом і на Сході, і на Заході стало здаватися, що спостережуване різноманіття поглядів і звичаїв вже не може існувати в рамках однієї християнської церкви. Так, «латинники» постили по суботах, а «греки» – немає; західні священики голили бороди, а східні, навпаки, ростили; перші брали обітницю безшлюбності, а другі могли мати сім’ї – ці та інші особливості чужого церковного побуту натикалися на зростаюче роздратування. Особливу тривогу східних богословів та ієрархів викликали з’явилися на Заході і набули там догматичну обов’язковість вчення про похождення Духа Святого не тільки від Отця, але і від Сина, а також про верховенство римських єпископів по всій церкві.

У Римі з давніх пір зберігся переказ про те, що саме тут прийняв мученицьку смерть і був похований апостол Петро, попередньо заснував у «вічному місті» єпископську кафедру. Поступово у римських єпископів, за якими закріпився титул «папа» (грец. pappas, лат. papa– батько), сформувалася переконаність у своїй особливої містичної зв’язку з цим апостолом. До себе самим вони стали відносити ті слова, з якими колись звернувся Ісус до Петра: «Ти – Петро (камінь), і на цьому камені Я створю Церкву Мою, і врата пекла не здолають її. І дам тобі ключі Царства Небесного; і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небі; і що розвяжеш на землі, то буде дозволено на небесах». У цих словах папи римські знайшли для обґрунтування свого права і свого обов’язку бути крайніми суддями у всіх церковних справах, нікому крім Бога не підзвітними («Рим сказав, значить, справа закінчена»). Зростанню амбіцій пап сприяв і той факт, що у VIII ст. вони остаточно вийшли з-під політичної опіки з боку візантійських імператорів і перетворилися в світських володарів, контролюють значні території в Італії та за її межами.

Східні християни довгий час не розуміли всю серйозність і масштаб папських домагань. Для «греків» нормальною була ситуація пентархії (пятивластия), коли церковними справами в своїх областях керують п’ять патріархів (грец. pater (patros) – батько, arche – влада), єпископів над всіма іншими єпископами, – Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський, які скликають помісні собори, а самі принципові або спірні питання виносять на суд Вселенських соборів. За папами римськими «греки» були згодні визнати тільки першість честі – з поваги до колишнього імперського статусу Риму і високим особистим якостям деяких його єпископів, але ніяк не першість влади.

При настільки різних экклесиологических принципи та установках (еклезіологія (грец. ekklesia – збори, церква, logos – вчення) – розділ християнського богослов’я, присвячений осмисленню устрою та ролі церкви в житті віруючих) конфлікти між їх носіями були неминучі. Один з найбільш гострих стався в IX ст., коли два римських папи, Микола I і Адріан II втрутилися в боротьбу за патріарший престол у Константинополі, домігшись тимчасового відходу з нього патріарха Фотія (858-867, 878-886 рр.), видатного східного богослова, першим дав розгорнуту критику специфічних особливостей західного християнства. Правда, при такому татові, Іоана VIII, намітився розрив між Римом і Константинополем вдалося подолати в ході Великого Свято-Софійського собору (879-880 рр..), який майже два століття вважався і на Сході, і на Заході VIII Вселенським.

Фатальним для долі християнського світу виявилося літо 1054 р. Тоді в Константинополі зайшли в глухий кут переговори між патріархом Михайлом Керулларієм і послами папи Льва IX, який рішуче вимагав від східних християн визнати Римську церкву «головою і матір’ю всіх Церков». 16 липня папські посли з’явилися на літургію в знаменитий константинопольський храм Святої Софії і, пройшовши у вівтар, залишили там грамоту про відлучення від церкви Михайла, несправедливо званого патріархом, і його захисників дурниць». У відповідь собор, скликаний Михайлом Керулларієм, анафематствовал послів – за негідну поведінку в храмі. Треба сказати, що сучасники описуваних подій не були схильні надмірно драматизувати, адже подібні зіткнення мали місце і раніше. Далеко від Константинополя подію в ньому, взагалі, мало хто помітив. І після 1054 р. траплялося, що західне (католицьке) служило духовенство в храмі разом зі східним (православним), а західні святі потрапляли в святці на Сході. Однак пізніша історична та богословська думка стала стверджувати, що саме влітку 1054 р. Римсько-католицька церква і Православні церкви розділилися через акт взаємного стосовно накладання анафеми. І хоча в 1965 р. папа Павло VI і константинопольський патріарх Афінагор і оголосили про зняття тих давніх анафем, але далеко не всі віруючі підтримали це рішення своїх ієрархів.

Поділ православних і католиків зберігається до цих пір. При цьому богослови обох конфесій стверджують, що справжня церква, заснована Христом, залишилася єдиною. От тільки вони сперечаються про те, як далеко розкинулися її межі, і всі люди, що називають себе християнами, до неї належать.

...
ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Структура релігії