Православне віровчення

Джерелом свого віровчення Православна церква вважає Божественне Одкровення. З пояснень богословів, знання, отримане від Бога, зберігається в церкві як її Священне Передання. Найважливішою формою існування Священного Передання визнається Священне Писання (Біблія). Крім Біблії Священний Переказ включає в себе літургійне життя церкви (богослужіння і таїнства), постанови і діяння визнаних церквою соборів, праці отців церкви, житія святих, церковне право і культове мистецтво. Православні богослови підкреслюють, що Священне Передання є не тільки сукупність деяких ідей, що передаються усно і письмово, але й досвід духовного життя у відповідності з цими ідеями, який засвоюється через особистий приклад, а також благодатне освячення віруючих у церкві допомогою, насамперед, участі у таїнствах.

Православне віровчення в стислому вигляді викладено в Нікео-Константинопольському Символі віри. Згідно з православною традицією кожний віруючий повинен хоча б один раз в день прочитати Символ віри як молитву, щоб самому собі нагадати, у що він вірить, що робить його православним. Під час літургії Символ віри співається хором усіма віруючими, присутніми в храмі.

Православні (як і інші християни вірують в єдиного Бога – абсолютна, самодостатнє, ні від чого не залежне істота, що володіє всією повнотою буття і досконалості. На відміну від інших монотеїстичних релігій (іудаїзму, ісламу) християнство стверджує, що Бог є Трійця. Сам термін «Трійця» використовується богословами, починаючи з II століття, хоча ні в Біблії, ні в Символі віри його немає. Але там присутні імена трьох осіб або трьох іпостасей (осіб) Бога: Отець, Син, Дух Святий. Кожна особа Пресвятої Трійці є Бог. Але вони суть не три Бога, а єдине божественне істота з єдиною волею, силою, владою і славою, тому кажуть: «Трійця єдиносущна і нероздільна». Один від одного Божественні Особи різняться своїми особистими (ипостасными) властивостями: у Батька – це ненародженність, у Сина – передвічне (не в часі, а у вічності) народження від Отця, у Духа Святого – передвічне ісходження від Батька.

Актом вільної волі Бог створив світ з нічого, а не з себе, тобто мир від Бога, але сам не є Бог. Так що за готівковим станом світу не можна вірно судити про Бога, формулу «що внизу, і вгорі» християнство відкидає. «Внизу» є і війни, і розпуста, і бідність, але це, з точки зору християн, не може перекинути фундаментальне твердження їхньої релігії: «Бог є Любов». Світ лежить у злі, але спочатку він створювався прекрасним. «Благий і преблагой Бог не вдовольнився спогляданням Себе самого, але за преизбытку благості Своєї благоволив, щоб сталося щось, що користується Його благодіяннями і причетне Його благості», – писав видатний православний богослов і святий Йоан Дамаскин (ок. 650-749).

Бог створив світ невидимий та видимий. Світ невидимий – це духовний світ, до якого належать ангели. Ангели (грец. aggelos – вісник, посланець) – розумні, наділені вільною волею духи. Вони покликані служити Богу і світу в якості знарядь Промислу Божого, у т. ч. виступаючи в ролі ангелів-хранителів людей. Однак частина ангелів з власної волі відпали від Бога, утворили особливу, вороже йому царство, існування якого, тим не менш, залежить від Творця. На чолі занепалих ангелів, демонів, встав наймогутніший з них – сатана (євр. satan– супротивник) або диявол (грец. diabol – наклепник). Духи злоби піднебесну, як їх називає Біблія, роблять все, щоб погубити людей, яким вони жорстоко заздрять. Бог дозволяє діяльність бісів у світі заради людської користі. «Коли лукавий лякає і бентежить нас, тоді ми вразумляемся, тоді пізнаємо самих себе і тоді з великою старанністю вдаємося до Бога», – пояснював один з найбільш шанованих Святих Отців православ’я Іоанн Златоуст (344/354–407).

У світі видимому (речовинному) з усіх тварюк Бог виділив людину. «Бог створив людину твариною, отримав повеління стати Богом», – писав видатний богослов і святий Василій Великий (329-379). Образ Божий в людині – це його здатність, як кажуть православні богослови, обожитися, досягти божественного досконалості, але не тільки особистими зусиллями, а вдаючись до допомоги человеколюбивого Бога. Святі Отці попереджали: «Якщо побачиш юнака, по своїй волі висхідного на небо, втримай його за ногу і скинь його звідти, бо йому це корисно, так як відвертає від гордині, а гординя для християн – початок погибелі. Возгордившись своєю красою та могутністю, повстав проти Бога сатана і спокусив перших людей спробувати стати богами без Бога. Після гріхопадіння Адама і Єви між Богом і людьми, научившимися творити зло і відкрилися смерті, утворилася жахлива прірва. І справа не в тому, що Бог змінив своє ставлення до людей, як часто і неточно кажуть, розгнівався на них, а в тому, що змінилися самі люди. Щоб описати їх стан після гріхопадіння, християнські богослови використовують термін «первородний гріх». Взагалі, в християнському розумінні гріх – це не тільки явне (словом і ділом), але і таємне (думкою і почуттям) порушення любові до Бога і людини. У кожного з нас можуть бути особисті гріхи, які здійснюються за нашим бажанням і викорінюються через наше каяття і доброчесне поведінка. Але первородний гріх з часів Адама і до приходу Ісуса Христа неподільно тяжіла над усіма людьми незалежно від ступеня їх особистої досконалості. Навіть праведники, які прагнули жити за заповідями Божими, не могли від нього позбавитися. Їх душі по смерті розлучившись з тілами, також не досягали колишнього райського блаженства, а нудилися як би далеко від Бога, у пеклі. Традиційне православне богослов’я (його ще називають «отців») розуміє первородний гріх як спадкову схильність людей до гріха і смерті, як духовну хворобу людства, справжнє зцілення від якої стало можливо завдяки рятівної місії Ісуса Христа.

Ісус Христос-Боголюдина – і Бог істинний, і людина істинний. В ньому нерозривно і неслиянно, незмінно і нерозлучно присутні дві природи, значить і дві волі – божественна і людська, але одна особа – друга особа Бога-Трійці, Бог-Син. Людське тіло Христа було народжене Дівою Марією, людська воля Христа напружувалася на Голгофі, і людська душа Христа сходила в пекло. Але і Діва Марія народила, і вороги прибили до хреста, і душі мертвих у пеклі слухали проповідь Бога-Сина, якого вже 2 тис. років іменують Ісусом Христом.

Бог самоумалился, «зробився Тим, що і ми, щоб нас зробити тим, що Він є», говорив старохристиянський богослов і святий мученик Іриней Ліонський (близько 130 – ок. 200). В цих словах криється суть православної сотеріології (грец. soteria – порятунок і logos – слово, вчення) – вчення про спасіння. Щоб повернути людей на шлях обоження, з якого зірвався Адам, Син Божий став новим Адамом. Подібно до першого, він був спочатку вільний від гріха, от тільки життя його проходила не в Едемському саду, а посеред суцільних небезпек і спокус. В цих важких умовах Ісуса вдалося те, що не вийшло у першого Адама. Він привів свою людську волю в цілковита єдність з божественною волею і не впустив у своє життя гріх. Послух Богові направило нового Адама на Голгофу. Хресна смерть Ісуса була добровільною, вона мала характер спокутної жертви і стала кульмінацією божественного служіння людям. «Якщо Бог народився і помер, то не тому Він помер, що народився, але Він народився для того, щоб померти», – пояснював святий Атанасій Великий (близько 295 – ок. 373). Смерть, відриваючи душу Ісуса від його тіла, раптом натрапила на Бога – вічне джерело життя. Вона зазнала поразки у своєму лігві: Бог зійшов людською душею в пекло і вивів звідти всіх возрадовавшихся йому духів. А далі – «Христос воскрес із мертвих смертю смерть подолав і сущим у гробах життя дарувавши», як співають православні, святкуючи Великдень, перемогу Христа над гріхом і смертю. Люди долучаються до неї, увірувавши в Христа і наслідуючи його безгрішною життя. Для таких шлях в Царство Небесне відкритий. Це засвідчив сам Христос, коли воскрес, і душею, і тілом вознісся на небеса, де він завжди був як Бог, а став перебувати і як людина.

Віра в Христа передбачає і послух заснованої ним церкви. «Кому Церква не Мати, тому Бог не Отець», – повторюють православні вислів святого мученика Кіпріана Карфагенського (рубіж II–III ст. – 258 р.). Вони сприймають церква як боголюдський організм, тіло Христа, главою якого є він сам, а членами – всі віруючі в Господа, живі і померлі, з’єднані з ним і визнають його верховенство. З’єднання з Христом відбувається через таїнства, які вірять православні, сам Господь і встановив. Ознаками істинної церкви Христової є:

1) єдність і святість, які не скасовуються поділами і гріхами людей, оскільки не раскаивающихся грішників і розкольників церква від себе відсікає (мабуть – через анафеми, невидимо – через Суд Божий), здатних до покаяння – терпить і освячує перебуває в ній благодаттю;

2) соборність (католичність) – одностайність всіх істинно віруючих християн, засноване на любові, свободі і Божої благодаті; соборна церква не обмежена ні часом, ні простором, ні народом, вона прагне привести до спасіння все людство, бо вона ще і вселенська церква;

3) апостольство – вірність апостольському Переказами про Ісуса Христа і готовність поширювати його далі по світу, а також безперервна наступність від апостолів богоучрежденного священства.

...
ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Православне віровчення