Розвиток психологічних знань в рамках філософії

На початку ХХ в. відомий німецький психолог Г. Еббінгауз писав: «Психологія має довгий минуле і коротку історію». Говорячи про «боргом минулому», Еббінгауз мав на увазі багатовіковий період розвитку психологічних знань у рамках непсихологічних наукових дисциплін, насамперед філософії. Однак питаннями про сутність людської душі люди стали цікавитися задовго до появи перших філософських концепцій – фактично одночасно з виникненням людського суспільства. Далі уявлення про душу розвивалися в основному в рамках релігійних і міфологічних систем, що забезпечували існування первісних суспільств. На основі міфологічних уявлень про душу людини давалися пояснення таким явищам, як сон, сновидіння, смерть, хвороба. Ці пояснення носили магічний характер людська душа наділялася таємничим змістом, що не збагненним раціональним шляхом і підлягає безумовному прийняттю. Поступово, з розвитком людського суспільства, в межах релігійно-міфологічного способу пояснення світу дозрівали уявлення, які вступали з ним у протиріччя. Це тягло за собою процес раціоналізації міфів, у зв’язку з чим народжувалися погляди, які, залишаючись теологічними, містили в собі прагнення до причинному розуміння природи речей. У Стародавньому Китаї, Індії, Єгипті за кілька тисячоліть до нашої ери склалися філософські вчення про устрій світу і про сутність людського життя, багато з яких актуальні й донині.
Приблизно в той же час на Заході, в античній Греції, складалися і розвивалися принципово нові уявлення про душу. На відміну від магічного розуміння в міфології давньогрецькі філософи розглядали душу як природне, природне явище. Тим самим був здійснений рішучий поворот до нового бачення психічного життя, яке стало вихідною точкою всього подальшого науково-психологічного знання.
Найважливіші напрямки розвитку уявлень про душу пов’язані з іменами Платона (427-347 рр.. До н. Е..) І Аристотеля (384-322 рр.. До н. Е..). Платон, будучи учнем Сократа, створив вчення, яке вважають першою класичною формою об’єктивного ідеалізму. Згідно Платону індивідуальні душі являють собою недосконалі образи єдиної універсальної світової душі. Мислитель провів межу між тілесним і духовним існуванням людини: тлінне, матеріальне і смертне тіло є лише «темницею» для нематеріальної і безсмертної душі, яка, як паломниця, мандрує по тілах і світам; пізнання навколишнього світу є пригадування душею ідей, які вона споглядала до її з’єднання з тілом.
Інше уявлення про душу викладено Аристотелем в його трактаті «Про душу», який по праву вважають першим спеціальним психологічним науковим працею. Аристотель був сином медика при македонському царя і сам готувався до лікарської діяльності: його погляд на психічне життя людини носив яскраво виражений природничонауковий характер. Відповідно до Аристотеля душа є основа всіх життєвих проявів, вона невіддільна від тіла і вмирає разом з тілом. Аристотель розглядав душу організму як його функцію: «Якби очей був живою істотою, його душею було б зір». Специфіка душі як невід’ємного початку органічного життя виражається в доцільності, тобто в здатності організмів прагнути до мети і досягати її. Таким чином, з точки зору Аристотеля, душею володіє все живе на Землі. Однак душі організмів різних типів виконують різні функції. Рослинна душа (вона є вже у рослин), тваринна душа (у тварин і людини) і розумна (притаманна лише людині) представляють собою три щаблі життя, три рівня розвитку. Рослинна душа виконує тільки вегетативні функції, тваринна душа – чуттєво-рухові функції, розумна душа – це розум і воля, які є прояви божественного розуму і божественної волі в людині і тому вони безсмертні і можуть бути відокремлені від тіла. Пояснення вищого рівня розвитку душі дається Аристотелем вкрай непослідовно і суперечливо. Незважаючи на це, його вчення справило величезний вплив на весь подальший розвиток психологічної думки, деякі відкриття філософа актуальні й сьогодні.
Вчення про душу розвивалося також завдяки відкриттям і досвіду, накопиченому античними лікарями. З медичних шкіл Гіппократа (460-377 рр.. До н. Е..) І римського лікаря Галена (129-201 рр.. Н. Е..) В сучасну психологію прийшло вчення про темпераментальних властивостях особистості і чотирьох класичних типах темпераменту: флегматика, сангвініку, холерик і меланхолік. Успіхи, досягнуті античними філософами та медиками у розвитку вчення про душу, послужили фундаментом для подальшого становлення психології.
Вершиною і завершенням етапу розвитку психологічного знання в рамках вчення про душу стала система поглядів Френсіса Бекона (1561-1626), що заклала основи емпіричного вивчення душі і її здібностей. Новизна підходу Бекона полягала в тому, що він закликав відмовитися від умоглядного вирішення питань про природу душі, її сутності і безсмертя і перейти до безпосереднього емпіричного вивчення психічних явищ і процесів. Він також відділив науку про тіло від науки про душу, а в науці про душу виділив науку про раціональну, божественної, душі й про душу нераціональної, чувствующей, тілесної, загальною для людини і тварин. Бекон поклав початок новому етапу розвитку психології як «науки про свідомість».
Поняття «свідомість» у психологію ввів Рене Декарт (1596-1650). Згідно Декарту початком всіх початків у філософії та науці є сумнів. Сумніву має бути піддано все: і природне, і надприродне, лише одне безсумнівно – само судження «я мислю», а отже, і існування мислячого суб’єкта. Звідси знамените декартівського «cogito ergo sum» – «мислю – отже, існую». Під мисленням Декарт розумів все те, що відбувається усвідомлено. У усвідомленості філософ бачив критерій відмінності психічних процесів від непсихічних, фізіологічних, тілесних. Разом з тим Декарт запропонував шлях емпіричного вивчення психічних процесів: безпосереднє самоспостереження – интроспекцию.
Сформульовані Декартом ідеї про доступність внутрішнього світу через интроспекцию, про психофізичної проблеми, про рефлекс як механізмі поведінки, про зовнішню детермінації поведінки на довгі роки визначили хід розвитку філософського вчення про пізнання, а потім і становлення психології як самостійної науки. В якості основи вивчення свідомості мислителями XVII-XIX ст. виступав метод інтроспекції, так як сутність досліджуваних явищ свідомості могла бути відкрита виключно через самоспостереження.
Дж. Локк (1632-1704), точно слідуючи філософії Декарта, вважав: розум пасивно відображає дії середовища, що забезпечується єдиним процесом перцепції. Відповідно до поглядів Локка, існує зовнішній досвід, безпосередньо заснований на почуттях (його результат – прості ідеї, нерозкладних на менші одиниці), і внутрішній досвід, який формується в результаті маніпуляцій розуму з простими ідеями, при цьому з простих ідей утворюються складні. Поняття «зовнішній» не означає відкритість для стороннього спостерігача: як «зовнішній», так і «внутрішній» досвід доступні тільки для самоспостереження.
Німецький учений Г.В. Лейбніц (1646-1716) розрізняв поняття «перцепція» і «апперцепція», розуміючи під першим презентацію свідомості якого змісту, а під другим – психічну силу, визначальну цілеспрямованість дій, їх довільний характер. З точки зору Лейбніца, в душі безперервно відбуваються процеси «неусвідомлюваних сприйнять» – «малих перцепций»; це відкриття дозволяє зробити висновок про те, що Лейбніц вперше виділив коло неусвідомлюваних, недоступних самоспостереженню явищ свідомості.
Подальший розвиток психологічних ідей у XVIII ст. відбувалося в рамках асоціативного і емпіричного напряму філософської теорії пізнання. Представники асоціативної психології вважали, що асоціація яв ляется головним механізмом функціонування свідомості і психіки. Передумови розвитку ассоцианизма можна знайти ще в працях Платона і Аристотеля. Згодом принцип асоціації використовувався для розуміння психічних процесів Р. Декартом, Т. Гоббсом, Б. Спінозою, Дж. Локком, Д. Юмом. У працях Дж. Локка виник і сам термін «асоціація»: він був запропонований вченим для позначення «зв’язки ідей», яка цілком зобов’язана нагоди або звичаєм, тобто не дана від природи. У Д. Юма асоціація стала пояснювальним принципом всієї пізнавальної сфери психіки.
З середини XVIII в. стали виникати навчання, в яких асоціація виступала пояснювальним принципом психіки взагалі, – вчення так званого «класичного ассоцианизма». Найбільш сильно цей напрям отримав розвиток в Англії; серед представників британського ассоцианизма можна назвати Д. Гартлі, Дж. Прістлі, Джеймса Мілля, Джона Стюарта Мілля. Д. Гартлі, творець першої закінченої системи асоціативної психології, побудував модель свідомості за аналогією з фізичними моделями Ісаака Ньютона на основі принципу елементарізма: найпростіші елементи свідомості пов’язані між собою складаються в досвіді асоціаціями.

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Страх спонукає до дії