Поняття віку. Психологічний вік

Вік – одна з фундаментальних і складних категорій психології. Можна виділити два рівня аналізу цього поняття:
Абсолютний (або календарний, хронологічний) вік виражається кількістю тимчасових одиниць (хвилин, днів, років, тисячоліть і т. п.), що відокремлюють момент виникнення об’єкта від моменту вимірювання його віку. Це чисто кількісне, абстрактне поняття, що означає тривалість існування об’єкта, його локалізацію в часі. Визначення абсолютного віку називається датуванням.
Умовний вік (або вік розвитку) визначається шляхом встановлення місця розташування об’єкта в певному еволюціонногенетіческом ряду, в деякому процесі розвитку, на підставі якихось якісно-кількісних ознак. Встановлення умовного віку – елемент періодизації, яка передбачає вибір не тільки хронологічних одиниць виміру, а й самої системи відліку та принципів її розчленування.
Аналіз індивідуального розвитку людини показує, що категорія віку з точки зору життєвого шляху конкретної людини може бути розглянута з декількох позицій.
Біологічний вік визначається станом обміну речовин і функцій організму в порівнянні з середнім статистичним рівнем розвитку, характерним для всієї популяції даного хронологічного віку, – за основу взяті ті генетичні, морфологічні, фізіологічні та нейрофізіологічні зміни, які відбуваються в організмі кожної людини. Завдяки отриманим статистичними даними про те, в якому хронологічному віці які зміни повинні відбуватися, були встановлені певні вікові нормативи. Відповідно якщо в даному віці у людини ще не настали очікувані зміни, значить, він відстає у своєму біологічному розвитку, тобто його біологічний вік менше хронологічного. Якщо, навпаки, настали зміни, які повинні відбутися в більш старшому віці, то говорять, що біологічний вік людини перевищує його хронологічний вік.
Психологічний вік встановлюється шляхом співвідношення рівня психічного (розумового, емоційного і т. д.) розвитку індивіда з відповідним нормативним рівнем.
Соціальний вік вимірюється за допомогою співвіднесення рівня соціального розвитку людини (наприклад, заходи оволодіння певним набором соціальних ролей) з тим, що статистично нормально для його однолітків.
Існує також суб’єктивний вік особистості, що має внутрішню систему відліку. Під цим поняттям мається на увазі власна оцінка людиною свого віку, вікове самосвідомість, залежне від напруженості, подієвої наповненості життя. Основою суб’єктивного віку є самовідчуття. Отже, суб’єктивний вік відносно вільний від хронологічного віку. Людина може відчувати себе старше своїх років, молодше або відповідно до свого віку.
Предметом психологічного дослідження є психологічний вік людини, а основним завданням у зв’язку з цим виступає пошук системи відліку і хронологічних одиниць виміру, тобто побудова періодизації психічного розвитку.
Мета будь періодизації – позначити на лінії розвитку точки, що відокремлюють один від одного якісно своєрідні періоди. Питання полягає в тому, що обумовлює якісну своєрідність. В історії психології неодноразово робилися спроби побудувати періодизацію психічного розвитку. Їх систематизація була зроблена Л.С. Виготським в роботі «Проблема віку». Всі існуючі до того часу періодизації вчений розділив на три групи, і зробив це настільки методологічно вдало, що в запропоновану систематизацію, як правило, успішно вписуються сучасні періодизації.
Першу групу склали періодизації, створені не шляхом розчленування самого процесу розвитку на етапи, а за аналогією зі ступінчастим побудовою інших хронологічних систем. Такою є, зокрема, відома періодизація С. Холла, створена за аналогією з уявленнями про щаблях розвитку суспільства. Він виділяв стадію риття і копання (0-5 років), стадію полювання і захоплення (5 – 11 років), пастушачу стадію (8 – 12 років), землеробську стадію (11-15 років), стадію промисловості і торгівлі (15-20 років), співвідносячи їх з тваринної стадією розвитку суспільства, періодом полювання та рибальства, часом завершення дикості і початку цивілізації, часом романтизму і т. п.
До другої групи (найчисленнішої) Л.С. Виготський відніс періодизації, які засновані на якомусь одному (рідше кількох) окремо взятому ознаці розвитку. Приклад періодизації такого типу являють собою схема П.П. Блонського, побудована з урахуванням дентіціі (появи і зміни зубів) і відповідно включає в себе беззубі дитинство, молочнозубое дитинство, період зміни зубів, стадії прорізування премолярів і іклів, постояннозубое дитинство.
До цієї ж групи можна віднести і періодизацію психосексуального розвитку 3. Фрейда, яка передбачає наступні фази розвитку особистості: 1) оральна фаза (1-й рік життя): ерогенні зони – в області рота; форми поведінки – захоплення, утримання, смоктання, кусання; 2) анальна фаза (2 – 3-й роки життя): ерогенні зони – в області заднього проходу; форми поведінки – інтерес до функцій відправлення; 3) фалічна фаза (з 3-х до 6-ти років): ерогенні зони – в області первинних статевих органів; форми поведінки – дослідження своїх геніталій; 4) латентна фаза (з 5-6 років до 11-12 років, тобто стадія статевого дозрівання): ерогенні зони не виділяються і специфічні форми поведінки відсутні; 5) генитальная фаза (фаза половозрелости): активізуються всі ерогенні зони і форми поведінки.
Особливе місце в періодизації другої групи займає періодизація Ж. Піаже, в основі якої лежить розвиток інтелектуальних структур. Розвиток інтелекту представляється в періодизації фактором досягнення рівноваги з навколишнім середовищем і описується за допомогою чотирьох стадій: 1) предопераціональной стадії мислення (сенсомоторного інтелекту) з його рефлексами і пристосувальними реакціями; 2) стадії предпонятійного та інтуїтивного мислення (внутрішніх дій з образами, символами); 3) стадії конкретних операцій і 4) стадії формальних операцій.
За аналогією зі стадіями, виділеними Ж. Піаже, в основі періодизації Л. Колберга лежить становлення моралі. З цих позицій в періодизації виділяються доморальний рівень (пов’язаний з орієнтацією на уникнення покарання та отримання заохочення), рівень конвенційної моралі (пов’язаний з орієнтацією на зразок чи авторитет) і рівень автономної моралі (пов’язаний з орієнтацією на суспільний договір і загальноприйняті моральні норми).
Варіантів періодизації другої групи безліч. Всі вони названі Л.С. Виготським моносімптоматіческімі, оскільки в основі більшості з них лежить лише один, хоча і важливий, ознака розвитку.
У третю групу Л.С. Виготський включив періодизації, пов’язані з виділенням істотних особливостей самого психічного розвитку. До цієї групи можна віднести періодизацію Е. Еріксона, важливим достоїнством якої є охоплення всього життя особистості, а не тільки ранніх віків. Е. Еріксон виділив 8 фаз розвитку: 1) перша фаза (дитинство, перший рік життя) характеризується первинним довірою або недовірою дитини до оточення; 2) друга фаза (раннє дитинство: 2 – 3-й роки життя) характеризується автономією або соромом і сумнівом; 3) третя фаза (дошкільний вік: 4 – 5-й роки життя) характеризується ініціативою або почуттям провини; 4) четверта фаза (шкільний вік: з 6-ти до 11-12 років, тобто до половозрелости) характеризується почуттям цінності та працьовитості або малоцінності; 5) п’ятий фаза (юнацтво) характеризується особистісної індивідуальністю, ідентичністю або дифузією ідентичності; 6) шоста фаза (молодість: 20-30 років) характеризується близькістю, інтимністю і солідарністю або ізоляцією; 7) сьома фаза (зрілість: 30-40 років) характеризується творчим початком, интегративностью або застоєм; 8) восьма фаза (старший дорослий вік (плюс старість): від 40 років і старше) характеризується цілісністю особистості або роздвоєністю і відчаєм.
Л.С. Виготський запропонував також власну періодизацію. Він виділив у розвитку стабільні і критичні віку (періоди). У стабільних періодах відбувається повільне і неухильне накопичення найдрібніших кількісних змін розвитку, а в критичні періоди ці зміни виявляються у вигляді стрибкоподібно виникли необоротних новоутворень. На думку Л.С. Виготського, стабільні і критичні періоди в розвитку чергуються: 1) криза новонародженості, 2) стабільний період дитинства, 3) криза першого року життя, 4) стабільне раннє дитинство, 5) криза трьох років, 6) стабільний дошкільний вік, 7) криза семи років, 8) стабільний молодший шкільний період, 9) пубертатний криза, 10) стабільний підлітковий вік, 11) криза 17 років, і т. д.
Лінію Л.С. Виготського в сучасній вітчизняній психології продовжили А.Н. Леонтьєв та Д.Б. Ельконін. Їх позиція в питанні про періодизацію може бути виражена в декількох тезах:
1) неспроможність багатьох периодизаций психічного розвитку пов’язана з тим, що за їх підстави бралися хоча і характерні, але зовні окремі ознаки розвитку, а не внутрішнє істота цього процесу, в той час як підстави періодизації треба шукати тільки у внутрішніх протиріччях самого розвитку;
2) періодизацію психічного розвитку необхідно будувати з урахуванням зміни однієї цілісної діяльності іншої, особистість дитини змінюється як ціле у своєму внутрішньому будові, і законами зміни цього цілого визначається рух кожної його частини;
3) при розгляді джерел розвитку психіки кожна період слід пов’язувати з найбільш значущим для нього типом цілісної діяльності дитини (провідною діяльністю);
4) цілісна діяльність дитини, специфічна для кожного його віку, визначає ті психічні зміни, які виникають в ньому вперше, – новоутворення. Саме ці новоутворення служать основним критерієм для поділу дитячого розвитку на окремі віки; на кожній віковій ступені завжди є центральне новоутворення, визначальне процес розвитку в цілому і характеризує перебудову всієї особистості дитини на новій основі.
З точки зору А.Н. Леонтьєва і Д.Б. Ельконіна, основою психічного розвитку є зміна діяльності, детерминирующая виникнення новоутворень; в той же час досягнуті новоутворення є передумовою становлення нового типу діяльності, що перекладає дитину на новий етап розвитку.

Посилання на основну публікацію