Коротка історія психологічних поглядів

Психологічна наука в останнє сторіччя отримала світове визнання і поширення. При наявності багатьох спільних теоретичних і прикладних підходів вчених різних країн є й своєрідні наукові напрямки, відмінності яких в основному пов’язані з виділенням будь-яких сторін психічної діяльності в якості основних, фундаментальних, за допомогою яких пояснюються і вирішуються всі приватні психологічні питання.
Біхевіоризм. Основоположником даного напряму є американський вчений Д. Уотсон (1878-1958). Психологія як наука повинна займатися не свідомістю, душевними явищами, які недоступні науковому спостереженню, а поведінкою. Уотсон вважав, що основне завдання біхевіоризму (від англ. Behaviour – поведінка) полягає в накопиченні спостережень над поведінкою з таким розрахунком, щоб можна було сказати наперед, яка буде реакція людини на відповідну ситуацію (стимул). Поведінка є або результатом навчання – індивідуально набутого шляхом сліпих спроб і помилок, або завчено репертуару навичок. Е. Толмен, К. Халл і Б. Скіннер – послідовники Вотсона – прийшли до висновку, що все-таки зв’язки між стимулами і поведінковими реакціями непрямі. Вони опосередковані «проміжними змінними» – знаннями, контролюючим механізмом тощо. Проте трактуються ці механізми за аналогією зі лічильно-вирішальним пристроєм ЕОМ, тобто непсихологічно. Проте ідеї біхевіоризму зробили благотворний вплив на лінгвістику, антропологію, соціологію, встали біля витоків кібернетики, внесли вклад у розробку проблеми навчання.
Глибинна психологія. У 1896 р виник напрям в психологічній теорії та практиці, що поклало початок тому, що зараз називають глибинною психологією. Біля її витоків стояв австрійський психіатр і психолог 3. Фрейд (1856-1939). Почавши свої дослідження як фізіолог і лікар-невропатолог, Фрейд прийшов до висновку, що фізіологічний підхід до психіки недостатній, і запропонував свою систему аналізу душевного життя людини, названу ним психоаналізом. З топічної (структурної) точки зору психіка містить, за Фрейдом, три освіти: «Я», «Над-Я» і «Воно». Дві останні системи локалізовані в шарі первинного психічного процесу – в несвідомому. «Воно» – це місце зосередження двох груп потягів: а) потягу до життя, або еросу, куди входять сексуальні потяги і потяг до самозбереження «Я»; б) потяг до смерті, до руйнування – Танатоса. «Воно» становить рушійну силу поведінки, джерело психічної енергії, потужне мотиваційний початок. «Я» – це вторинний, поверхневий шар душевного апарату, іменований зазвичай свідомістю. «Я» сприймає інформацію про навколишній світ і стан організму. Його основна функція – порівнювати вищеназвані потяги з вимогами ворожої індивідууму соціальної сфери в інтересах його самозбереження. Систему вимог «Я» до «Воно» складає «Над-Я» – внутрішній «наглядач», «критик», джерело морального самообмеження особистості. Даний шар психіки формується здебільшого несвідомо у процесі виховання (насамперед у сім’ї) і проявляється у вигляді совісті.
У динамічному плані названі рівні особистості характеризуються конфліктом між свідомим і несвідомим. Несвідомі потяги, за словами Фрейда, «за природою своєю гідні осуду», придушуються енергією «Над-Я», що створює нестерпне для людини напруження. Останнє може бути частково знято за допомогою несвідомих захисних механізмів – витіснення, раціоналізації, сублімації і регресії. Завдання психоаналітика як психотерапевта вбачається Фрейдом в тому, щоб виявити за допомогою аналізу вільно спливаючих асоціацій і сновидінь пацієнта травмуючі його переживання, а потім допомогти йому усвідомити їх і, значить, звільнитися від них.
3. Фрейд ввів у психологію ряд важливих тем: несвідома мотивація, захисні механізми психіки, роль сексуальності в ній, вплив дитячих психічних травм на поведінку в зрілому віці та ін. Проте вже його найближчі учні прийшли до висновку, що не сексуальні потяги, по перевазі почуття неповноцінності і необхідність компенсувати цей дефект (А. Адлер) або колективне несвідоме (архетипи), що увібрало в себе загальнолюдський досвід (К. Юнг), визначають психічний розвиток особистості. Адлер, засновник так званої індивідуальної психології, зазначав відсутність жорсткої межі і антагонізмів між свідомістю та несвідомим. Юнг у своєму вченні, названому ним же аналітичною психологією, «дивився на людину в світлі того, що є в ньому здорового і міцного, ніж з точки зору його вад».
Зв’язати природу несвідомого ядра психіки людини з соціальними умовами його життя намагалися К. Хорні, Г. Сал-злива і Е. Фромм – реформатори психоаналізу Фрейда (неофройдисти). Людиною рухають не тільки біологічні зумовлені несвідомі спонукання, але й придбані прагнення до безпеки і самореалізації (Хорні), образи себе та інших, що склалися в ранньому дитинстві (Саллівен), впливу соціоекономічної структури суспільства (Фромм).
Когнітивна психологія. Її представники У. Найссер, А. Пайвен та інші відводять у поведінці суб’єкта вирішальну роль знанням (від лат. Cognito – знання). Для них центральним стає питання про організацію знання в пам’яті суб’єкта, про співвідношення вербальних (словесних) і образних компонентів у процесах запам’ятовування і мислення. Ця психологія виникла під певним впливом теоретико-інформаційного підходу. Основне поняття когнітивної психології – «схема». Вона являє собою наявний в голові людини план збору і програму переробки інформації про об’єкти та події. Сприйняття, пам’ять, мислення та інші пізнавальні процеси визначаються схемами так само, як пристрій організму генотипом.
У підсумку когнітивної психологією були виявлені найважливіші властивості, притаманні пізнавальної діяльності: вибірковість, определяемости середовищем, неповнота пізнавальних схем тощо.
Гуманістична психологія. Її найвизначніші представники Г. Оллпорт, ГА. Мюррей, Г. Мерфі, К. Роджерс, А. Маслоу предметом психологічних досліджень вважають здорову творчу особистість людини. Метою такої особистості є не потреба в гомеостазі, як вважає психоаналіз, а само-здійснення, самоактуалізація, зростання конструктивного початку людського «Я». Людина відкритий світу, наділена потенціями до безперервного розвитку і самореалізації. Любов, творчість, зростання, вищі цінності, сенс – саме ці та близькі їм поняття характеризують базисні потреби людини. Як зазначає В. Франки, автор концепції логотерапии, при відсутності або втрати інтересу до життя людина відчуває нудьгу, віддається пороку, його вражають важкі невдачі. Відповідно до цих уявлень гуманістична психологія розробляє рецепти психічного благополуччя особистості.
Своєрідною гілкою гуманістичної психології можна також вважати духовну (християнську) психологію. Не обмежуючи предмет психології явищами душевного життя, вона звертається до області духу. Дух є сила самовизначення на краще, дар подолати те, що відкидається. Духовність відкриває людині доступ до любові, совісті і почуття обов’язку. Вона допомагає людині подолати в собі кризу безосновності, примарності свого існування.
Гуманістична психологія отримала широке визнання завдяки своїй оптимістичність, спрямованості до кожній людині, реалістичності та розумності підходу до життя і розкриттю особистих можливостей досягнення життєвого успіху.
Гештальтпсихологія. Виникла в Німеччині завдяки зусиллям Т. Вертгеймера, В. Келера і К. Левіна, які висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур (гештальтів). Гештальтпсихологія виступила проти асоціативної психології В. Вундта і Е. Тітченер, яка трактувала складні психічні феномени як побудованих із простих за законами асоціації. Поняття про гештальте (від нім. «Форма») зародилося при вивченні сенсорних утворень, коли виявилася «первинність» їх структури по відношенню до вхідних в ці утворення компонентів (відчуттів). Наприклад, хоча мелодія при її виконанні в різних тональностях і викликає різні відчуття, вона впізнається як одна і та ж. Аналогічно трактується і мислення: воно складається в розсуді, усвідомленні структурних вимог елементів проблемної ситуації і в діях, які відповідають цим вимогам (В. Келер). Побудова складного психічного образу відбувається в инсайте – особливому психічному акті миттєвого схоплювання відносин (структури) в сприйманому полі. Свої положення гештальтпсихология протиставила також біхевіоризму, який пояснював поведінку організму в проблемній ситуації перебором “сліпих” рухових проб, лише випадково приводять до успіху. Заслуги гештальтпсихології полягають у розробці поняття психологічного образу, в затвердженні системного підходу до психічних явищ.
Вітчизняна психологічна наука. Значний внесок у розвиток психології XX в. внесли наші вчені л.с. Виготський (1896-1934), А.Н. Леонтьєв (1903-1979), А.Р. Лурія (1902- 1977) і П.Я. Гальперін (1902-1988). Л.С. Виготський ввів поняття про вищі психічні функції (мислення в поняттях, розумна мова, логічна пам’ять, довільна увага) як специфічно людської, соціально обумовленої формі психіки, а також заклав основи культурно-історичної концепції психічного розвитку людини. Названі функції спочатку існують як форми зовнішньої діяльності, і лише пізніше – як повністю внутрішній (интрапсихический) процес. Вони походять з форм мовного спілкування між людьми і опосередковані знаками мови. Система знаків визначає поведінку більшою мірою, ніж навколишня природа, оскільки знак, символ містить в згорнутому вигляді програму поведінки. Розвиваються вищі психічні функції в процесі навчання, тобто спільної діяльності дитини і дорослого.
А.Н. Леонтьєв провів цикл експериментальних досліджень, що розкривають механізм формування вищих психічних функцій як процес «вращіванія» (інтеріоризації) вищих форм гарматно-знакових дій в суб’єктивні структури психіки людини. А. Р. Лурія особливу увагу приділяв проблемам мозкової локалізації вищих психічних функцій та їх порушень. Він був одним з творців нової області психологічної науки – нейропсихології.
П.Я. Гальперін розглядав психічні процеси (від сприйняття до мислення включно) як орієнтовну діяльність суб’єкта в проблемних ситуаціях. Сама психіка в історичному плані виникає лише в ситуації рухомий життя для орієнтування на основі образу і здійснюється за допомогою дій в плані цього образу. П.Я. Гальперін – автор концепції поетапного формування розумових дій (образів, понять). Практична реалізація цієї концепції дозволяє істотно підвищити ефективність навчання.
Сьогодні в психології досягнуті великі успіхи, вона стрімко розвивається. Багато хто вважає, що XXI століття буде століттям психології.

Посилання на основну публікацію