Стиль мислення науки

Виявлення та констатація соціокультурного впливу на розвиток науки передбачає і наступний крок – дослідження того, як саме, через які чинники і за допомогою яких механізмів це вплив переводиться в тіло науки, визначаючи конкретні форми реалізації її внутрішньої логіки. Тим шаром в динаміці наукового пошуку, який здійснює взаємозв’язок його «внутрішніх» і «зовнішніх» чинників, є її заснування. З одного боку, підстави науки безпосередньо обумовлені характером досліджуваних об’єктів, конкретними фактами, моделями і теоріями, з іншого – формуються цілим комплексом світоглядних, ціннісних та інших чинників, опосредуя їх вплив на конкретні методи емпіричного і теоретичного дослідження. Надзвичайно істотно, що саме перебудова підстав науки становить, у порівнянні В.С. Стьопіна, точки «біфуркацій», в яких визначається напрямок розвитку науки і з кількох можливих його ліній культура хіба відбирає ті, які найбільшою мірою відповідають її ціннісним і світоглядним установкам (і які, не в останню чергу, формуються під впливом науки).
Серед компонентів підстав науки виділяються: 1) ідеали і норми пізнання, характерні для даної епохи і конкретізіруемая стосовно специфіки досліджуваної області; 2) наукова картина світу (загальнонаукова ічастнонаучнимі); 3) філософські підстави. (Стьопін В.С. Ідеали і норми в динаміці наукового пошуку // Ідеали і норми наукового пошуку. Мінськ, 1981).
На кожному етапі розвитку науки в ній складаються певні еталони – наукового опису і пояснення, інтерпретації досягнутих результатів, обгрунтування знання, його організації і так далі. Ці норми і ідеали визначаються і загальним змістом епохи, домінантами культури, а також лідируючими в цей період науками, відповідно заломлюючись і оформляясь згідно специфіки конкретних наук. Так, середньовічна наука цілком підпорядковувалася уявленням про задум творця, «книзі природи», символічні записи якій належало відгадувати ревним і послідовним дослідникам (характерний приклад – алхімія, іатрохіміі з їх «симпатіями» і «антипатіями» елементів, у кожному з яких зашифровані знаки божественного провидіння). У XVII-XVIII ст.ст. еталонами наукового дослідження стають, як уже говорилося, принципи і норми механіки, які переносяться на самі різні галузі природи і навіть на суспільні явища. Характерно, що коли механістичне природознавство набрало достатню силу, стало «поганим тоном» обговорення та обґрунтування будь-яких норм – науковим визнавалося «позитивне», звільнене від «високих матерій» знання.
Буває й так, що при збереженні прийнятих ідеалів наукового пізнання відбуваються зміна, трансформація норм – наприклад, перехід від динамічних, взаимнооднозначное зв’язків і закономірностей до імовірнісних, статистичним, послідовно і неухильно відбувався протягом усього минулого сторіччя (при непорушності класичних по суті своїй, механістичних ідеалів наукового пізнання) – з виявленням зрештою їх вичерпаності, невідповідності реаліям нової науки.
Що стосується так званої картини світу (КМ), то вона, як якийсь узагальнений образ досліджуваної області явищ, складається в результаті синтезу знань (причому не механічним чином, а вбираючи в себе найбільш характерні, що визначають деталі і положення) – у якійсь науці або їх сукупності, в цілісності культури даної епохи. Доречно навіть говорити про щаблях: загальнокультурна КМ, загальнонаукова, КМ певної сукупності наук (скажімо, природничо), картини світу конкретної науки – приватні, або спеціальні. Ці останні, несучи на собі вплив більш високих ступенів, найбільш безпосереднім чином направляють становлення і розвиток наукових моделей і теорій. Так, ньютонівська картина світу, пронизаного силовими лініями (витоки яких, у свою чергу, сходять до біблійним образам Бога – вседержителя Всесвіті, настільки яскраво вираженим в живопису Відродження) довгих два століття направляла і корегувала розвиток фізики, в тому числі в таких областях, як електромагнетизм. Картина світу як механізму складала основу класичного наукового мислення.
Таким чином, картини світу, так само як ідеали і норми науки, діють як свого роду «предпосилочних» знання, до якого прив’язується розробка наукових методів і теорій, їх «обкатка». Проникаючи в наукове мислення даної епохи і набуваючи характеру «природних» уявлень і «природних» еталонів пізнавальної діяльності, вони, як правило, в цьому процесі отримують відповідне філософське обґрунтування. Філософські ідеї і принципи буквально пронизують як ідеали і норми науки, так і НКМ, будучи найважливішим каналом їх зв’язки і взаємодії.
Важливо звернути увагу, що підстави науки, надаючи таку істотну дію на її розвиток, виробляють його неявним, «імпліцитним» чином. У реальному науковій практиці вони, як правило, ніде не фіксуються спеціально, часом навіть не усвідомлюючи, а тим більше не виділяючись, що не диференціюючись дослідником. Таким чином, прийняття певних підстав науки і оперування ними відбувається на рівні своєрідного стилю мислення, в якому вони знаходять певне інтегроване вираз, заломлюючись через особливості індивідуального мислення вченого. Носячи регулятивний, в певному сенсі нормативний характер, стиль мислення (будь то узагальнений – епохи, певної науки, наукового співтовариства або конкретного дослідника) не є системою жорстких нормативів і розпоряджень – діючи в неявній, незримою формі, він і ширше, і гнучкіше ідеалів і норм дослідження, складових його ядро. Істотно, що в рамках одного і того ж стилю мислення можуть бути вироблені і різні, часом конкуруючі теорії або навіть цілі дослідницькі програми.
Важливо підкреслити, що стиль мислення науки органічно прив’язаний до загального стилю мислення епохи як узагальненому образу, у свою чергу, всієї її культури, завдяки чому і відбувається входження підстав культури в підстави науки, впровадження в науку вироблених і «обкачаних» в культурі уявлень, відбір ліній, тенденцій, найбільш адекватних розвитку науки. Істотно і те, що через стиль мислення йде засвоєння у науковій діяльності провідних навичок повсякденного, практичного мислення, досвіду «здорового глузду». У стилі мислення неминуче виявляється уловленной не тільки готівкова сукупність характерних особливостей матеріальної і духовної культури, уявлень про світ, чорт пізнавальної практики, але також їх динаміка, тенденції, зміни, зрушення буквально всіх факторів, явно чи неявно впливають на хід розвитку науки.
Той чи інший стиль мислення, здійснюючи функціонування підстав наукового пошуку, забезпечує зростання знань до тих пір, поки наука освоює об’єкти, загальні риси організації яких враховані в КМ, а в ідеалах і нормах дослідження виражені принципи пізнавальної діяльності, що дозволяють проводити емпіричне і теоретичне освоєння цих об’єктів. Радикальні ж перебудови в стилі мислення починають відбуватися не просто в силу того, що він вичерпує свої пояснювальні і евристичні можливості сам по собі. Будучи притаманним епохам, одночасно «зрілим і надломлювати» (І. Хейзінга), таке вичерпання відбувається у всій культурі, так що процес зміни стилів мислення може бути пояснений не просто як перехід від одного способу мислення до іншого, але як результат змін в самому способі життя, як невід’ємна сторона формування нового типу культури.
Загальнокультурна обумовленість стилю мислення робить особливо виразною роль філософії у його формуванні та еволюції. З одного боку, в механізм будь-якого знання включені, вплетені стихійно складаються «філософеми» (А. Койре) – універсальні духовно-розумові форми, сукупність загальних уявлень, принципів, передбачити закономірностей. Крім цього, оскільки філософія – це рефлексія над всією культурою, саме через неї йде осмислення, обґрунтування і подальший розвиток універсалій культури. Більш того, вона виявляється здатною і до вироблення нових категоріальних моделей світу – завдяки виявленню провідних тенденцій культури. Аналізуючи підстави культури і встановлюючи змістовно-логічні зв’язки між її категоріями, філософія перетворює їх у своєрідні ідеальні об’єкти, відкриваючи можливість для «внутрішнього теоретичного руху» (В.С. Стьопін) у полі вже не спеціально-наукового, а філософського характеру проблем, з прогнозуванням і формуванням нових категоріальних структур, ще не сформованих і лише майбутніх у науці. Так бувало не тільки в той період, коли натурфілософські побудови заповнювали недостатню розробленість теоретичного апарату природознавства (скажімо, у Аристотеля чи Миколи Кузанського). Через перегляд філософських підстав фізики, філософський аналіз і переосмислення фундаментальних понять (простору, часу, матерії) йшло створення теорії відносності та квантової механіки, сучасних космологічних теорій і теорій елементарних частинок.
У зв’язку зі сказаним вище повинно бути зрозуміло, що вивчення концепцій сучасного природознавства передбачає не лікнеп в галузі природничих наук (сам по собі нерідко зовсім незайвий), що не виклад їх теорій, але якраз філософське осмислення провідних ідей, принципів опису і пояснення. Це особливо важливо з урахуванням тієї ролі, яку природознавство відіграє у формуванні світогляду, з урахуванням все більш розширюється застосування природничо-наукових методів та ідей в різних галузях науки, економіки, політики. Вдумаймося в зміст поняття «природознавство» – знання єства, природи. Тільки знання особливостей, природних для тих чи інших процесів – природи, суспільства, культури – дозволяє їх по-справжньому глибоко зрозуміти, орієнтуватися в них, делікатно вбудовуючись, направляти їх. Саме такий підхід, замість прагнення до панування, придушення, стає «велінням часу» у різноманітних сферах діяльності.

Посилання на основну публікацію