Пізнання природи в Стародавньому світі

Генезис природознавства. Детермінанти розвитку природознавства – практичні та світоглядні. Міф як спроба пояснити світ. Антропоморфность міфологічних уявлень про природу.
Природознавство в епоху античності. «Від міфу до логосу». Формування і еволюція понять хаосу, космосу, фюзіс, природних закономірностей (нус, логос, дао). Поняття текне.
Стихійний матеріалізм і діалектика античної натурфілософії, її спекулятивні можливості. Космологізм і космогонізм як характерні риси античного мислення. Ідеї ​​гармонії світу і «книги природи».
Пошук принципів і засад, що лежать в основі світобудови. «Лінія Демокрита» та «лінія Платона» та їх синтез в науково-дослідницькій програмі Аристотеля. Вчення про цілі і причини. Концепція природних місць і природних рухів. Космологія Птолемея.
Дуже важко виділити точку зародження природознавства. Ясно, що вже в далекій давнині люди намагалися зрозуміти і пояснити собі природний світ. Знання його закономірностей було необхідно їм насамперед у практичному плані (підготовка до зміни пір року, знання сезонів посухи, дощів і розливу річок, ознак родючості грунтів, кліматичних особливостей і так далі). Так, «необхідність обчислювати періоди підйому і спаду води в Нілі створила єгипетську астрономію, а разом з тим панування касти жерців як керівників землеробства». (Маркс К, Енгельс Ф. Соч. Т. 23, С. 522). Єгипетські піраміди (з XXVIII в. До н. Е.), Британське язичницьке капище Стоунхендж, (1900 до н.е.) були втіленням чудових знань в математиці, астрономії, геодезії, механіці, будівельній справі. Уже сім тисячоліть відомий гномон (сонячний годинник), п’ять тисяч років тому в Єгипті з’явився підручник хірургії, приблизно до того ж часу відносяться месопотамські географічні карти.
Були накопичені значні знання в механіці, медицині, ботаніки, зоології. Особливу ж місце серед наук про природу займала астрономія, задовольняла в однаковій мірі як практичні потреби, так і світоглядні запити допитливого розуму. Вже в 1800 році до н. е., при правителі Хаммурапі, у Вавилоні існував великий каталог зірок, а в VIII столітті до н. е. була створена регулярна астрономічна служба. Астрономія давала постійні імпульси математичним дослідженням, і саме спостереження неба привели до того, що у Вавилоні була прийнята не звична нам тепер система чисел, а числова ланцюг, що відповідала кутовому діленню (1-60, 61-3600). Перші Чілова символи виявляються в письмових пам’ятках царства Урук (Межиріччя), в мінойської культурі о. Крит, в Мохенджо – Даро і Хараппи (III тисячоліття до н. Е.). До початку III тисячоліття відносяться геометричне рішення квадратних рівнянь (Месопотамія, Греція), обчислення об’ємів геометричних фігур. Часом математична техніка – вже тоді! – Обганяла практичні запити, перетворюючись на свого роду мистецтво для мистецтва.
Особливе місце астрономії було обумовлено ще й тим, що в її завдання входили також астрологічні прорікання, що мали відповідну «ідейну базу». Для мислення стародавніх народів характерні уявлення про единосущности всіх елементів навколишнього світу – людей, рослин, тварин, небесних тіл. У такому випадку для розуміння природних явищ підходили мірки людської поведінки – те, що відомо щонайкраще. Це й було причиною антропоморфности картини світу в стародавні (і не тільки в стародавні) часи (грец. Антропос – людина, морфос – форма, т. Е. За образом і подобою людини). Зрозуміло тоді, чому те чи інше розташування світил, напрямок вітрів і т.д. могли визначати долю людини.
Переконаність у единосущности світу направляла пошуки стародавніх учених на пошуки якоїсь сили, що підтримує закономірності, загальні для всього світу, нехай і текучого і мінливого. Природно при цьому, що порядок, затверджений земними звичаями і вдачами, зв’язувався з вищою порядком, який може бути простежено в зоряному небі. У дійсності, однак, частіше відбувався не виведення земного порядку з «вселенського», а, навпаки, «несвідома проекція на природний світ соціального правопорядку» (Ф. Кессіді). Так, не випадково відмінність між пустотливими, безтурботними і безпутними богами демократичної Греції і грізними владиками єгипетській і вавилонській Всесвіту, одне слово яких могло нести смерть – у тому числі і богам, нижчим в небесній ієрархії.
Не в меншій мірі, ніж практичним потребам, походження і розвиток науки зобов’язане і світоглядним стимулам. Будучи не менш, якщо не більш допитливими, ніж зараз, люди далекої давнини намагалися відшкодувати недолік знань польотом уяви, сміливими домислами, нашедшими втілення в дивно красивих міфологіях Єгипту, Вавилона і Шумеру, Китаю, Індії, античної Греції. У свідомості тієї епохи мало місце химерне переплетення наукових спостережень, міфології та релігії; вмістилищем знання були міфи, казки, епос, багато компонентів яких губляться у спробах «перекладу» міститься в них знання «на нашу мову».
У стародавньому свідомості, де уживалися емпіричні спостереження і всесилля богів, антропоцентристська космос і розчинений в ньому людина, проекція на природу соціального порядку відчутна в найбільшою мірою. У пошуках сил, які керують миропорядком і забезпечують його стійкість, у єгиптян, вавилонян, греків складається «драматична концепція природи» (Ф. Вензінк), в якій впорядкованість досягається ціною постійного конфлікту, зіткнення безлічі сил, коли навіть верховна сила змушена перебувати в постійній активності (подібно стійкості в суспільному житті). Так, Сонце, верховне світило, незмінно з’являється щоранку, але всякий раз долаючи опір мороку і хаосу, перемагаючи їх і відвойовуючи належне йому місце.
І в єгипетській, і вавилонській міфопоетики світ народжується з хаосу, завдяки дії упорядковують, які перемагають хаос сил. І знову ж, скажімо, у давньоєгипетській картині створення світу з хаосу, виникнення життя з первісної безодні Нун проступають аналогії, почерпнуті з спостережень за Нілом. Для вавілонської ж міфокосмогоніі (епос «Енума Еліша») настільки ж характерний мотив періодичного повернення «первісного» моря, хаосу, навіяний потужними розливами Тигру і Євфрату, судячи з усього, породили і міф про всесвітній потоп.
Вельми неоднозначну роль відіграє хаос в грецьких міфах, виступаючи як важливе породжує початок (про це ми згадаємо не раз в останньому розділі, присвяченому сучасним концепціям). Особливістю грецької культури було те, що дбайливо запозичивши у народів ще більш древніх культур (єгиптян, вавилонян, фінікійців, персів) різні наукові відомості, технічні винаходи, ремесла, вона підняла їх на якісно новий щабель. У греків зачатки астрономії, механіки, математики, медичних знань вже в IV-III ст до н. е. стали набувати характеру систем, не тільки зв’язують воєдино досвідчені дані, але й претендують на обгрунтування досліджуваних явищ і їхніх стосунків. Примітно те, що технічні засоби, ремесла і мистецтво об’єднувалися одним словом («текне»), що красномовно характеризує спосіб життя і світосприйняття давніх греків, пронизані відчуттям краси і гармонії світу, розумінням а ній місця людини та її діяльності. Саме таке світосприйняття сприяло виникненню вже в V-IV ст до н.е. чудово зрілого продукту духовної творчості – античної філософії.
Умови аристократичної Греції, з відносно м’яким і гуманним рабовласницьким ладом, були унікальними для створення натурфілософських систем, осмислюють і описують світ як єдине ціле. Звичайно, в них недолік наукових даних восполнялся польотом уяви, що робило неминучим їх спекулятивний (тобто умоглядний, що не обгрунтований практикою характер). Зауважимо, однак, що цей шлях породив не тільки «трьох китів», а й такі разючі здогади, як про атоми. У духовній атмосфері Стародавній Греції, направляючої насамперед на чисте, піднесене, «незацікавлена» знання, розвиток філософії поставало як початку науки. Греки виявилися автентичними предтечами сучасної науки – звичайно, не в наукових теоріях і навіть не у відповідях на певні питання, а в самих питаннях, їх концептуальному змісті.
В античних уявленнях про природу чітко простежується шлях «від міфу до логосу» (Е. Кессіді), до пошуків внутрішніх закономірностей і механізмів природних явищ, логіки їх взаємозв’язків. Настільки ж виразно простежується на цьому шляху відбиток соціально-економічного розвитку грецьких полісів. Так, якщо у Гомера і Гесіода багато природні явища відбуваються по капризів і примхам норовливих і мстивих богів, то вже у філософа Анаксимандра присутній мотив «панування у світі космічної справедливості, умеряется боротьбу протилежностей». Точно так само управління вогню в натурфілософії Геракліта означало нічим панування однієї з сил природи, а своєрідне самоврядування на основі єдиного для всіх закону. Навіть деталі картини світу описуються в етичних і правових категоріях: номос (закон), ісономія (рівноправність), дике (справедливість).
Перенесення на космос особливостей античного поліса відбувалося ще й унаслідок характерного для греків погляду на світ як свого роду будинок, що дає всім тварям прихисток і безпеку. Не випадково в центрі цього космічного будинку містилося Сонце як вогнище – «Гестія», який займав центральне місце в будь-якому грецькому будинку. Настільки ж закономірно, що античний космос, хоча і величезний, обмежений у розмірах. При цьому він володіє рисами живої істоти. У поемах Гомера, а ще більше в «Теогонії» (Походження богів) Гесіода читачеві постає швидше космогонія – народження космічних тіл. У грецькому міфі схема виникнення та еволюція природного світу підказана природним процесом відтворення, стерпним на богів. Так, Уран, син і чоловік Геї, що лежить над нею і запліднює її, одночасно представляється як усіяний зірками небосхил, що тягнеться над Землею. У подібному ж плані описується сутність Геї – Землі, безодні Тартар і так далі. Деантропоморфізація і деміфологізація уявлень про природному світі особливо послідовно проступають у трактуванні хаосу, який виступає не як безформне стан, а як вихідна умова існування всіх речей, їх вмістилище. Саме поняття «хаос» походить від «Хайно» – розверзатися, зіяти.
У такому розверзається просторі хаос має сенс природного першооснови. Саме проблема першооснови, ключова для усіх давніх картин світу (включаючи Індію, Китай) розділила античну натурфілософію на дві протилежні лінії – матеріалістичну і ідеалістичну.

Посилання на основну публікацію