Європейська політика добросусідства і програма «Східне партнерство»

Європейська політика сусідства (сусідства) та політика партнерства (ЄПС) була згадана в Комюніке Європейської комісії «Розширення Європи» (березень 2003 року). У травні 2004 року з’явився ширший документ стратегічного характеру «Європейська політика добросусідства». Фактично програма була запущена в січні 2007 року, прийшовши на зміну східному напрямку програми технічної допомоги TACIS і MEDA (для середземноморських країн). ЄПС пропонує партнерам дещо більший обсяг взаємодії, ніж стандартне співпрацю, але не має на меті розширення Європейського союзу. Вона позиціонувалася як програма створення «кільця дружніх країн», зміцнення загальної безпеки в регіоні. ЄПС охоплює два напрямки: східноєвропейський і сектор Близький Схід – Північна Африка. Перший напрямок поширюється на такі країни, як Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Грузія, Молдова, Україна. Другий напрямок включає Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йордан, Ліван, Марокко, Палестини Сирію, Туніс. Незважаючи на те, що програма представлена зазначеними блоками країн, політика щодо їх досить диференційована і за ступенем взаємодії, і за конкретними проектами і їх фінансування.
4 березня 2015 року комісар з питань зовнішньої політики Ф. Федеріка Могеріні і представник Європейської комісії з питань розширення та політики добросусідства Й. Ханс почали консультації щодо перегляду ЄПС. Планується завершити їх до осені 2015 року. Передумови для перегляду ЄПС були закладені ще в 2014 році (було запропоновано замінити цей механізм співпраці на Європейський інструмент сусідства) та основний лейтмотив змін, цілком ймовірно, буде стосуватися концептуальної перебудови, мотивації всього проекту ЄПС: співпраця може не бути рівномірним і обумовленим просуванням по усіх напрямках одночасно, на перше місце має вийти прагматичний інтерес співпраці, причому країнам буде запропоновано вибирати найбільш цікавить їх напрямок. Серед таких спільних викликів, на думку Ф. Федеріка Могеріні і зовнішньополітичного відомства ЄС, – міграція, безпека, в тому числі енергетична. Й. Ханс позначив чотири напрямки реформування ЄПС. По-перше, визнання своєрідності кожного з партнерів по ЕПД, причому і в рамках південної гілки і в рамках східного напрямку. По-друге, програма повинна знайти справжній партнерський, а не патронажний характер. По-третє, в залежності від бажання і готовності партнерів будуть просуватися ініціативи більш тісної взаємодії – зона вільної торгівлі, угоди про асоціацію, в той же час для тих, хто не бажає або не готовий до таких проектів, за кожним сектору будуть запропоновані свої програми. Програма розрахована на розширення сфер взаємодії: від розвитку торговельних відносин і мобільності населення до співпраці в енергетичній сфері, а також в сфері боротьби з організованою злочинністю і латентними внутрішніми конфліктами. По-четверте, що резюмує перші три напрямки, – це бажання ЄС бути більш гнучким у партнерських відносинах і в реакції на будь-які кризові явища. Останній раз зміни в стратегії ЄПС відбулися в 2011 році і збіглися з періодом «арабської весни».
Ідея проекту «Східне партнерство» була представлена Р. Сікорським (міністром закордонних справ Польщі). 7 травня 2009 року відбулося офіційне установа програми і прийняття спільної декларації. Головною метою ініціативи задекларовано «створення необхідних умов для прискорення політичної та економічної інтеграції між Європейським союзом і зацікавленими країнами-партнерами» шляхом сприяння політичним та соціально-економічним реформам в країнах-учасницях «Східного партнерства». Одним із завдань ставиться також створення зон вільної торгівлі, т. Е. Певна економічна інтеграція ЄС з країнами Східного партнерства. Програма Східного партнерства орієнтована на реалізацію завдань з різних напрямків, серед яких і розвиток демократії, і економічні реформи, і просування мобільності населення. В даний час програма об’єднує Азербайджан, Вірменію, Білорусь, Грузію, Молдову, Україну.

Посилання на основну публікацію