Традиційний контроль над виконавчою владою

У західній політичній практиці парламенти мають у розпорядженні два основні інструменти контролю над діяльністю уряду: голосування по довірі уряду в парламентській системі або призначення міністрів у президентській системі, з одного боку, і контроль над бюджетом – з іншого боку.

Символіка абсолютного зброї
Теоретично парламенти в парламентських режимах володіють «правом життя або смерті» урядів. На практиці ж такою зброєю користуються, що називається у виняткових випадках. Навіть у Великобританії, яка першою ввела принцип відповідальності міністрів і уряду, парламент вкрай рідко вдається до відставки прем’єр-міністра та уряду. Це пов’язано з тим, що найчастіше уряд спирається на кваліфікована більшість у парламенті, представлене членами правлячої партії. І значить, відставка в такому випадку уряду може бути тільки результатом гострого протиріччя між правлячою партією і урядом. Правда, тим не менш відставки прем’єр-міністрів мали місце: в 1956 р – у зв’язку з подіями в Суецькому каналі пішов у відставку М. Іден, в 1963 р – Г. Макміллан був змушений піти у відставку у зв’язку зі скандалом, пов’язаним з непристойною поведінкою міністра Профьюмо, а в 1990 р – у відставку пішла М. Тетчер після того, як їй було відмовлено в довірі партією консерваторів (її НЕ переобрали на пост лідера партії).
В Італії можна відзначити деякий розрив між конституційної теорією і практикою. В принципі парламент може поставити питання про довіру уряду. І це питання вирішується при відкритому голосуванні. А тому тільки лише один уряд було відправлено у відставку відповідно до такої процедури. Політична криза, якщо він виникає, проявляється, як правило, в закритих формах голосування з того чи іншого закону. Так, в 1980 р уряд Коссіга було відправлено у відставку після двох поспіль голосувань «проти» проекту закону, який був запропонований цим урядом. Така ж ситуація повторилася в червні 1986, коли у відставку змушений був піти уряд, який очолював Беттіно Краксі.
В Італії урядова криза виникає в тих випадках, коли та чи інша партія, що входить в урядову коаліцію, незадоволена діями уряду. Це може статися ще до голосування проекту закону в парламенті. Така ситуація мала місце в 1994 і 1998, коли уряду очолювали відповідно Сильвіо Берлусконі і Романо Проді. У таких випадках самі італійці кажуть, що криза носить «позапарламентський» характер.
Потрібно сказати, що постановка питання про довіру уряду є досить ефективним способом боротьби з обструкціонізму опозиції.
Зовсім інша ситуація складається в разі парламентського контролю в США. У цій країні не існує механізму політичної відповідальності виконавчої влади перед парламентом. Єдиною процедурою, здатної поставити під питання право на існування уряду або того чи іншого міністра, є судова процедура, навіть у тому випадку, коли вона здійснюється самим конгресом. Мова, значить, йде про «імпічмент», що являють собою процедуру, що дозволяє сенату виносити судове, по своїй суті, рішення щодо дій працівників виконавчої влади, проти яких висунуто звинувачення палатою представників. Сенат виносить вердикт більшістю в дві третини голосів за зраду, корупцію або кримінальні злочини. Ця процедура відрізняється складністю і тому використовується вкрай рідко. Суду конгресу за два століття були піддані лише 14 осіб за всю історію США. Правда, в 1974 р, прагнучи уникнути суду, у відставку був змушений піти Р. Ніксон. Всі підстави для застосування процедури імпічменту були у випадку, пов’язаному з інтимними стосунками президента Б. Клінтона з практиканткою в Білому домі М. Левінські. Після довгих обговорень сенатори відмовилися від проведення судового розгляду.
Контроль сенату у питаннях призначення міністрів США ніколи не відрізнявся особливою ефективністю, але в окремих випадках він здатний перетворюватися на своєрідне голосування про довіру команді обраного президента країни. Але відмова пропозиціями президента буває рідко. Так, протягом всієї історії США таких відмов налічується лише 10. Щоправда, загроза такої відмови завжди є реальною.

Посилання на основну публікацію