Соціально-політичні підстави психологічної активності

Вихідним пунктом політико-психологічної активності людей виступають відповідні потреби і мотиви. Потреба взагалі – це рассогласованное ставлення суб’єкта із середовищем проживання, яке переживається як стан потреби, нестачі в чому-небудь. Політичні потреби людей з’являються: (1) як наслідок проектування базових потреб людини на політичну площину (потреби в їжі, житлі, безпеки та інше породжують необхідність у регуляції макросоціальних процесів, що створюють необхідні умови для задоволення цих вихідних потреб); (2) як результат функціонування самої політичної сфери, її організацій та установ. Усвідомлена, що знайшла свою мету потреба перетворюється в мотив (в соціології, як правило, використовується термін «інтерес»), вже безпосередньо стимулюючий політичну активність людини.

Мотиваційний пласт нашої психіки існує в єдності і взаємодії з іншими – пізнавальним, емоційним і комунікаційним. Пізнавальний горизонт політичної психології у непрофесіоналів в цій області досить вузьке – це житейський, буденний тип знання, що добувається в рамках доступного пересічному громадянину політичного досвіду. Одержувана ним політична інформація як би приміряється, пристосовується до особистим життєвим цілям і завданням індивіда. Тому її інтерпретація часто буває спрощеною, «приземленою», а то й просто перекрученою.

Один з характерних прийомів такого спрощення, наприклад, – персоніфікація політичних процесів. Суть її в тому, що зміст політичних подій зводиться до дій або намірам видних політичних фігур. Це схоже на міфотворчість, при якому значимі для людей явища природи пояснюються проявом злий або доброї волі божества. Так, наприклад, досить поширеними є уявлення про мудрого і демократичному політиці В. Леніна і про жахливий тирані Й. Сталіна, зіпсувати своїм злодійством в принципі дуже хороше соціалістичне починання. Сучасні російські політичні колізії також неважко «прив’язати» до особистих якостей провідних політиків (їх здібностям, розуму, бажанням допомогти народу або, навпаки, їх користолюбства, кар’єризму, властолюбству та ін.).

Крім того, пізнавальний потенціал політичної психології обмежений ще й тим, що провідну роль в ній грають форми чуттєвого ступеня пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення). Чуттєво сприймається вигляд політиків, їхній «імідж» для багатьох людей є чи не єдиним джерелом суджень про необхідність проведення тієї чи іншої політики.

Ще одним компонентом психіки людей, коригувальним зміст мотивів політичної поведінки, є емоції. Емоційне забарвлення наших політичних уподобань (радість, гнів, обурення, страх, апатія та ін.) Свідчить про те, що останні переживаються нами, а отже, зачіпають життєво важливі для нас потреби та інтереси. Емоційний компонент психіки має здатність як багаторазово посилювати, так і гранично послаблювати значення різних політичних мотивів і уявлень. При об’єктивному розгляді спірних справ зазвичай закликають «не піддаватися емоціям». Перед політиками ж, як правило, стоїть прямо протилежне завдання – «розбудити» емоції своїх прихильників, посилити емоційно-вольовим поривом значимість своїх ідей і заблокувати сприйнятливість до чужих. Розташовуючи сучасними засобами масової комунікації, зробити це в принципі неважко. Набагато важче стабільно утримувати певний накал емоцій, бо останні за природою своєю вкрай нестійкі.

Посилання на основну публікацію