Систематизація політичних теорій у навчаннях європейських мислителів

На розвиток політології вплинули радикальні інновації, які «накрили» соціально-політичну сферу суспільства. У період Ренесансу і Реформації відбулося освоєння політичних інститутів, таких як парламент, політичних партій, права. Книгодрукування, розвиток мануфактури, великі географічні відкриття, промислова революція заклали основи індустріальної цивілізації. Це докорінно змінило соціальну структуру суспільства, політичні відносини (буржуазна демократія, республіка, колоніальні імперії), дало інтенсивний поштовх до розвитку науки, культури, освіти.

Остання чверть XX в. характеризується високою хвилею («дев’ятим валом») базисних інновацій, що охоплює всі сфери суспільства і лежить в основі заміни індустріальної цивілізації постіндустріальної. Таку цивілізацію іменують інформаційної, технологічної, інноваційної, освіти, мережевий, сервісної і т.д. До цих інновацій адаптується суспільство, вони і будуть переважати в XXI ст. Поширення хвилеподібного періоду підйомів інноваційної активності призводить до серйозних наслідків:

– Змінюються тип демографічного розвитку, динаміка і структура потреб;

– Виникають нові принципи взаємовідносин природи і суспільства;

– Переноситься пріоритетність в оцінці з економічного зростання на поліпшення якості життя;

– Намічається перехід до багатогранної соціальної стратифікації;

– Зростає роль держави в охороні інтересів і прав людини;

– Відбувається перетворення духовного світу, галузі мистецтва, етики і т.д. (Див. Табл. 1).

Хвилі базисних інновацій, що тривали протягом двох століть і триваючі в XXI ст., Перетворили одну за одною сфери суспільства, в тому числі і соціально-політичну, духовну сфери суспільства.

Політичні вчення Нового часу та епохи Просвітництва мали надзвичайно важливе значення не тільки для розвитку політичних теорій, обогащавших духовну культуру європейських країн, а й для розгортання політичного, соціально-економічного процесу в державах Західної Європи. Широка пропаганда природничо-наукових, суспільно-історичних знань прийшла на зміну релігійному культу і різним формам містики, які служили ідейною опорою відживають свій вік феодалізму. Передові мислителі Нового часу та епохи Просвітництва обґрунтовували і відстоювали концепцію світського походження державної влади всупереч господствовавшим перш уявленням про божественне встановлення королівського правління. Ідеї ??освіченого абсолютизму, верховенство законів, поділу влади, народного суверенітету і народовладдя, громадянського суспільства були новими і вельми прогресивними для свого часу. Передова просвітницька думка пройшла у своєму розвитку шлях від визнання необхідності знищення невігластва до вкрай радикальних, революційних навчань Руссо. Політичні вчення Нового часу та епохи Просвітництва підготували грунт для епохи буржуазних революцій, зробили сильний вплив на розвиток вільнодумства і визвольного руху в Росії XVIII-XIX ст.

Зміст і світоглядна спрямованість буржуазних політичних концепцій XIX – початку XX ст. не можуть бути визначені однозначно. Вони надзвичайно різноманітні як за змістом, так і за формою їх вираження: від класичних, строгих умоглядних концепцій до емпіричних побудов, перенасичених науковою термінологією; від захоплених ліберальних мрій до відверто реакційних закликів до повалення демократії. Суперечливість їх свідчить про боротьбу всередині самої буржуазії з тих чи інших політичних питань, про різному розумінні реальних перспектив розвитку суспільства. З одного боку спостерігається твереза ??оцінка ролі і місця науково-технічного прогресу і суспільних класів і верств, що з’являються разом з ним, сприяння цим процесам; з іншого -упорное протидія прогресу з боку ідеологічного і пропагандистського апарату. Інтенсивність і гострота цих конфліктних сторін зростають з моменту створення марксистської теорії та реалізації її в практиці класової боротьби марксистських партій.

Ідеями «християнського соціалізму» завершується черговий етап розвитку соціалістичних навчань. Разом з тим це вихідний пункт розвитку ряду сучасних соціально-політичних теорій.

Політико-правові теорії XIX в. являють собою спробу систематизації знань про політику. Саме в цей період спостерігається прагнення до вивчення політики за допомогою конкретних методів: психологічних, соціологічних, етнографічних, юридичних і т.д. Такого роду підхід перетворював політику з «мистецтва управління людьми» в серйозну науку про суспільні процеси, функціональні особливості політичних і правових установ, відносин громадянського суспільства і держави. Політичне знання, що виникає на стику соціології, юриспруденції, антропології, психології, етнографії, математики, отримувало назву політології, тобто науки про політику в її практичному функціонуванні.

Розвиток політичних ідей в історії людської цивілізації знайшло сприятливий грунт в Європі, особливо в період буржуазних революцій і ранніх індустріальних суспільств. Думки про цілі політичної діяльності, теорії держави, громадянського суспільства, поділ влади сприяли створенню цілісної теорії політики і політичних відносин. Одним з великих політологів був флорентієць Ніколло Макіавеллі (1469-1527).

У його творах “Государ», «Міркування про першу декаду Тита Лівія», «Історія Флоренції» дається обгрунтування політики як дослідної науки, а одним із ключових понять цієї науки є термін «держава». Держава, згідно теорії Н. Макіавеллі, означає політичний стан суспільства: ставлення панівне і підвладних, наявність відповідним чином влаштованої, організованої політичної влади, наявність юстиції, установа законів. Держава, на його думку, знаходиться в русі, саме як мінливе стан, залежне від співвідношення сил, що борються. Н. Макіавеллі розглядав політику і державу «людськими очима», як справа рук людських. Звідси і теми міркування мислителя: про боротьбу народу і аристократії, про вільній державі, про аналіз елементів політичного спілкування, що впливають на форму, структуру, орієнтацію, повноваження влади та способи її дії. Особливу увагу Н. Макіавеллі приділяє психологічним аспектам політики і влади. На його думку, народ, суб’єкти влади можуть розкриватися завдяки психологічним характеристикам: хороший, розбещений, добрий, злий, кровожерливий і т.д. У роботі «Государ» він соковитими фарбами малює образ володаря, який зневажає моральні канони і по трупах своїх рідних, близьких, друзів і підданих йде до вершини слави і могутності держави. Про правила політичного мистецтва Н. Макіавеллі міркує не з точки зору справедливості, моралі, а з позицій політичної мети: мета виправдовує засоби. Він заявляє, що політичному діячеві ніколи не слід виявляти своїх намірів: государ повинен містити в собі якості лева і лисиці.

Однак Н. Макіавеллі, судячи за поглядами, є більше прихильником республіканської форми держави, при якій держава стає міцним і стабільним. При аналізі політичних форм Н. Макіавеллі звертається до різних факторів, що впливає на їх становлення, розвиток і зміна: економічним, військовим, територіальним, географічних, демографічних, етнічних. При цьому Н. Макіавеллі показує взаємозв’язок форми держави з її соціально-класової основою. Успішний розвиток держави пов’язує з республіканською формою правління, а збереження нового ладу – з необхідністю вверятись більшості. Мислитель наполегливо об’єднує республіку, свободу і рівність. В цілому Н. Макіавеллі пропонує розвиток нової державності в два етапи. Спочатку встановлюється одноосібна влада нового государя, покликаного об’єднати, перетворити і підняти роздроблену і знекровлена ??міжусобними чварами і іноземними загарбниками Італію. Потім втілення цього завдання в життя вичерпується необхідністю монархічної диктатури. Їй на зміну приходить політичний ідеал – змішана форма, помірна республіка, що відкриває простір розвитку нових (капіталістичних) відносин. Такий науковий аналіз політики Н. Макіавеллі.

У викладі політичних проблем значною фігурою в розвитку соціально-політичних ідей бачиться представник Просвітництва Шарль Монтеск’є (1689-1755) – філософ, історик, правознавець, письменник. Сучасники із задоволенням читали його «Перські листи», «Міркування про причини величі і падіння римлян», «Дух законів». Ш. Монтеск’є розвинув ідею про те, що закони є необхідні відносини, об’єктивно існуючі правила, що випливають з природи речей. Закони, насамперед, визначаються типом державного устрою – республіканським, монархічним, деспотичним. Тип державного правління, на думку Ш. Монтеск’є, обумовлюється соціально-економічними, географічними, кліматичними й іншими факторами, налагающими відбиток на спосіб життя народу, його заняття (торгівля, землеробство і т.д.), стрижень добробуту (багатство або бідність). Рушійними силами розвитку суспільства, на його думку, є любов до республіки і відданість кожного громадянина загальнодержавній справі. Його політичним ідеалом була конституційна монархія з її частнособственническими засадами і правом. Ш. Монтеск’є поділяв владу на законодавчу, виконавчу і судову. Це було безсумнівним кроком вперед, особливо в обгрунтуванні принципів правової держави.

Проблеми права, правової держави і поділу влади отримали свій розвиток в працях філософів І. Канта і Г. Гегеля (дод. 1).

Істотний вплив на формування політичної соціології надав Макс Вебер (1864-1920). Вихідним пунктом веберовської соціології політичних відносин є три основні сфери суспільного життя: сфера влади, сфера економіки і сфера цінностей.

Центральне поняття веберовских політичних відносин є «панування». Аналізуючи цю проблему, М. Вебер виходить з конструювання трьох, в його розумінні, «ідеальних, чистих» типів: традиційного панування, харизматичного панування і легального панування.

Традиційне панування спирається на віру підданих у те, що влада є законною, оскільки вона існувала завжди. Правителі у відносинах з підданими володіють правами і становищем панів над слугами. Їх влада, однак, обмежена освяченими традицією нормами, на які в той же час спирається і сама їх панування.

Харизматичний панування. Грецький термін «харизма» означає у М. Вебера якесь незвичайне якість, дар, яким володіють люди. Харизматичний вождь, таким чином, – хтось, чия влада над іншими грунтується на їх вірі в його незвичайні, магічні властивості.

Легальне панування – це влада права в тому сенсі, що як саме існування влади, так і сфера її дії залежить від встановлених людьми позитивних законів і прав. Це принцип правового раціоналізму. Аналізуючи систему легального панування, М. Вебер приділяв багато уваги апарату влади, тобто бюрократії. Він був переконаний, що бюрократія є найбільш раціональною формою здійснення влади і створює тип бюрократичного функціонера в рамках легального панування.

Завершуючи огляд розвитку політології в Європі, доцільно розглянути погляди М. Дюверже, автора концепції політичної влади, держави, партій і партійних систем. Моріс Дюверже – французький соціолог у сфері політичної соціології Сорбоннського університету, керівник Центру порівняльного аналізу політичних систем. Влада, за М. Дюверже, обов’язково містить два елементи:

1) матеріальне примус (фізичне насильство, економічний примус, тиск організаційного колективу);

2) переконання, віру з боку підкоряються в те, що таке підпорядкування похвально, справедливо, законно. При відсутності другого елементу про владу не може бути й мови – це лише панування.

М. Дюверже прагне виявити особливості держави, що визначають державну владу. На його думку, держава відрізняється від інших форм спілкування головним чином двома критеріями: особливо сильною організацією та інтенсивної солідарністю його членів.

Перевага державної організації виявляється М. Дювер’є-же в трьох співвідношеннях. По-перше, він відзначає далеко зайшло розподіл праці між правлячими: законодавці виробляють правові норми, адміністратори застосовують (виконують) їх до членів суспільства та судової влади. По-друге, він вказує на наявність в державі повної і організованої системи санкцій, що дозволяє державі добиватися покори своїх членів.

...
ПОДІЛИТИСЯ: