Політична система: поняття, структура, функції

У сучасній науці неодмінною вимогою вивчення об’єкта дослідження є системний підхід. Формулювання в 1950-і роки основних принципів загальної теорії систем відкрила чимало евристичних можливостей перед представниками найрізноманітніших наук. Згадаймо, що основна ідея системного підходу полягає в тому, що при об’єднанні елементів у систему у них з’являються принципово нові (системні, інтегративні) властивості, не притаманні кожному елементу окремо. При цьому властивості системи багато в чому визначаються її структурою, тобто способом взаємозв’язку елементів у системі. І навіть властивості самого елемента системи залежать від його включеності в ту чи іншу структуру.

Приблизно в той же час (у 1950- 1960-і роки) системний підхід починає застосовуватися і в політології. Його найбільш помітними розробниками загальновизнані канадсько-американський політолог Девід Істон і американець Гебріел Алмонд. Використовувана ними системна методологія передбачає розгляд політичної сфери як цілісного системного утворення, що знаходиться в складній взаємодії з «навколишнім середовищем» – економікою, культурою, соціальною сферою та ін. Отримуючи від зовнішнього середовища через «канали введення інформації» різні імпульси (вимоги, очікування, вирази схвалення чи протесту), політична система сприймає їх і через свої механізми перетворює в рішення і дії, які й організовують як у самій політичній системі, так у зовнішній для неї середовищі певний порядок.

Якщо політичні рішення і дії відповідають вимогам та очікуванням середовища, то підтримка суспільством політичної системи посилюється. І суспільне життя в цілому упорядковується і стабілізується. Якщо ж ні, то в суспільстві починаються дестабілізують процеси, які знов-таки служать сигналом політичній системі вносити корективи у свої дії. Таким чином, політична система постає найважливішим регулятором і «стабілізатором» суспільного життя. Пристосовуючись до мінливих вимог середовища і надаючи на неї активний зворотний вплив, політична сфера реалізує свою головну мету – самозбереження.

Ця двоїстість адаптації політичної системи (пристосовність до зовнішнього середовища і активний вплив на неї) дозволяє їй також зберігати стійкість, певна рівновага. Для того щоб такий стан був стабільним, політична система, на думку Д. Істона, повинна володіти деякими властивостями:

(1) регулятивної здатністю, тобто забезпечувати контроль і координацію дій індивідів і соціальних груп;

(2) екстрактивної здатністю, тобто можливістю витягувати із зовнішнього оточення ресурси, необхідні для її існування;

(3) розподільної здатністю, тобто мати механізми перерозподілу суспільних благ між групами та індивідами;

(4) реактивної здатністю, тобто можливістю адекватного «відповіді» на впливи соціального середовища.

Ці властивості існують у будь-якій політичній системи, незалежно від її типу. Проте в різних типах систем перераховані «здібності» виражені в різному ступені. Так, що базуються на соціалістичної ідеології тоталітарні системи володіють гіпертрофованими екстрактивної і розподільної здібностями, але слабо реагують на вимоги й очікування зовнішнього середовища. Демократичні ж системи, навпаки, високочутливі до впливів зовнішнього соціального середовища.

Посилання на основну публікацію