Нова концепція криз права пов’язує їх з конфліктом позитивного права і правосвідомості. Л.І. Петражицький розрізняв позитивне право (правові переживання, засновані на уявленні про нормативних фактах) і інтуїтивне право (засноване виключно на інтуїтивних уявленнях) і бачив сенс розвитку в їх співвідношенні: інтуїтивне право (ми б сказали, правосвідомість) може відставати від позитивного права (закріпленого в законах і тому незмінного), йти врівень з ним або обганяти його. Інтуїтивне право носить спонтанний, позитивне – впорядкований характер, перше тяжіє до динаміки, друге – до статиці. Якщо розрив між інтуїтивним і позитивним правом стає дуже великий, виникає соціальна революція, яка відновлює їх співвідношення.
Л.І. Петражицького сформульований своєрідний закон необхідності відповідності інтуїтивного права позитивному, порушення якого веде до кризи правової системи: «при переході розбіжності за відомі межі неминуче крах підлягає позитивного права, – в разі опору у формі соціальної революції» [33]. Інтуїтивне право частково є творцем нових норм права, оскільки саме в його надрах зароджуються нові уявлення про справедливість, що знаходять потім вираження в позитивному праві. Поняття «справедливість» у цьому сенсі тотожне поняттю «інтуїтивне право». У реальності це означало, що якщо, наприклад, революційні натовпу вірять у можливість безпосереднього введення комунізму, то ця їхня віра (всупереч реальності і здоровому глузду) стане (у разі перемоги революції) основою позитивного права.
З цих позицій Л.І. Петражицкому вдалося по-новому вирішити проблему співвідношення спонтанності і цілі в розвитку права. Якщо більшість ліберальних юристів слідом за Р. Ієрінга підкреслювало доцільний характер права, шукало «мета в праві» і знаходило її в ідеї правової держави [34], то Л.І. Петражицький вважав, що розвиток права має спонтанний характер, а механізм цього процесу є тривала соціальна селекція певних норм і цінностей, що закріплюються у свідомості і психіці релігійними санкціями позитивного і негативного характеру. Передбачаючи висновки сучасних культурних антропологів, він прагнув простежити, як відбувається (або не відбувається) формування правових інститутів шляхом накопичення інстинктивного відрази до одним вчинкам (наприклад, брехня, крадіжка, обман) і кристалізації симпатії до інших (наприклад, повага до виконання укладеного договору, визнання чужої власності, підпорядкування авторитету старійшин). Висновок полягав в тому, що право є кристалізація тривалого, масового і спонтанного досвіду, а не свідоме конструювання та раціональні дії видатних особистостей.
Теза про конфлікт інтуїтивного і позитивного права як джерелі правового розвитку, вельми спірний з погляду класичної правової доктрини, дозволяв, однак, пояснити зміни в праві, а також специфічне явище перетворення неправових (моральних) відносин у правові (закріплені нормативно). Прикладом служить перетворення моральних постулатів світових релігій (наприклад, християнства) в елемент подальшого позитивного права («імперативно-атрибутивні правові принципи», за термінологією Л.І. Петражицького).
Набагато більш цікавий, проте, феномен перетворення антиправових феноменів у правові. У злочинних співтовариствах, наприклад, розбійницьких, піратських, злодійських зграйках і т. П., – Вважав Л.І. Петражицький, – діє своє право: виробляються і беззаперечно виконуються свої специфічні норми (наприклад, що визначають організацію, розділ видобутку та ін.). Так, можна припустити існування деякого права в піратській зграї або революційної партії, яка, захопивши владу в результаті революції, може створити нове право, побудоване на абсолютно інших принципах, ніж попереднє. Даний підхід, очевидно витікав з ціннісно-нейтрального ставлення до права, може розглядатися як своєрідне передчуття краху ліберальної системи позитивного права в епоху тоталітаризму.
Соціальні конфлікти всередині суспільства Л.І. Петражицький також намагався інтерпретувати як конфлікти між різними типами інтуїтивного права. Заперечуючи класову теорію, він допускав, проте, існування в одному суспільстві різних видів інтуїтивного права, які можуть вступити в конфлікт один з одним, говорив про «інтуїтивно-правової етики цілих верств, груп населення». Цей конфлікт (інтуїтивного та позитивного права), далі, опинявся можливий між одним індивідом і всім суспільством. Оскільки Л.І. Петражицький ототожнював право не тільки з колективною, але й індивідуальною психікою, у нього виходило, що у вигляді юридичних угод можуть виступати моральне зобов’язання повернути картковий борг, битися на дуелі, освідчення в коханні (декларація любові, з одного боку, і визнання, з іншого – є «революція взаємних правовідносин») або підписання договору між індивідом і дияволом про продаж власної душі.
Критика теорії Л.І. Петражицкого (наприклад, Н.М. Коркунова, В.М. Хвостовим, В.І. Сергійовичем) з позицій традиційної юридичної науки була цілком виправдана. Релятивістська трактування права, запропонована ним в ім’я з’єднання права і моральності, мимоволі послужила погану службу, будучи покладена в основу подальшого подання радянських юристів про поділ права на «наше» і «чуже», «революційному правосвідомості», а в кінцевому рахунку – запереченні права і апології терору [35]. Однак дана теорія стала основною в соціології права та юридичної антропології XX ст., Запропонувавши (поряд зі скандинавською школою) психологічне пояснення природи конфлікту в праві, здатного завершитися його повним руйнуванням [36]. У цій перспективі теорія Л.І. Петражицкого являє собою вражаючу інтуїтивну здогад про те, що народне правосвідомість може виявитися гіршим ворогом права, ніж антиправовим поведінку правлячої еліти та інтелігенції.